Тема роботи: “Третя битва за Харків: подвиг гвардійців-широнінців”.
Автори: Гуляєв Анатолій Юрійович,Кривко Юрій Борисович.
ЗМІСТ:
Вступ
Розділ I. Передумови битви та сили сторін
Розділ II. Подвиг гвардійців-широнінців 
Висновки
Список використаних джерел
                                                    
ВСТУП.

В житті села Таранівка Харківської області дата 2 березня має особливе значення. Щоразу в цей день в центрі села біля братської могили і на південній околиці біля пам'ятника гвардійцям-широнінцям жителі села проводять мітинги, вшановуючи пам'ять тих, хто на початку березня 1943 року перетнув шлях німецьким танковим дивізіям, які наступали на Харків. З дитинства кожен житель села знає про подвиг грардійців взводу лейтенанта Петра Широніна. До ювілею подвигу в 2013 році районна влада виділила кошти реконструювала меморіал героям, місцевий краєзнавчий музей, де більшість експозицій присвячено гвардійцям-широнінцям. В 2013 році село Таранівку відвідали онуки Петра Широніна, які присвятили своє життя службі в армії. Зростає інтерес до цих подій і серед істориків [32; 14,с. 320]
Незважаючин на значну увагу до подвигу гвардійців-широнінців ще з радянських часів, актуальність даної теми не зменшується. Цьому сприяють і ювілейні дати, і діяльність історичних клубів, які реконстрюють історичні події. Правда, політична ситуація в Україні завадила в 2014 році провести реконструкцію поді березня 1943 року біля села Таранівка.
За часів Великої Вітчизняної війни бійцям трьох підрозділів у повному складі було за подвиги присвоєно звання Героїв Радянського Союзу: взводу бійців дивізії Панфілова  в 1941 році під командуванням комісара Клочкова, взводу П. Широніна в 1943 році та групі моряків капітана Ольшанського за штурм міста Миколаєва в 1944 році. Але  в 90-і роки було оприлюднено матеріали судової справи колишнього «панфіловця» Івана Добробабіна, яка розглядалася в суді міста Москва в 1947-1948 роках. Матеріали справи свідчать, що насправді подвиг панфіловців був вигаданий журналістами газети «Красная Звезда» В.Коротєєвим та О.Кривицьким за сприяння головного редактора гезети Д.Ортенберга для підняття бойового духу захисників Москви в 1941 році [29, с. 164- 182]. Насправді це був звичайний бій захисників 4-ї роти 1075 стрілецького полку, в якому було підбито 6 танків, при цьому в бою загинуло не 28, а 6 бійців (в тому числі і комісар Клочков). А двоє зі списку героїв-панфіловців 1942-1943 роках служили в німецькій допоміжній поліції на окупованій території. Тому тепер можна стверджувати, що бійці взводу Широніна не повторили подвиг панфіловців, а були першим підрозділом, який за подвиг в повному складі отримав найвищі нагороди СРСР і це сталося на території Харківської області. А загін Ольшанського (до речі - харків'янина) повторив у Миколаєві подвиг не панфіловців, а саме широнінців.
Та й підростаючі покоління повинні знати, чому вулиці Харкова, села Таранівки, населених пунктів Росії носять імена бійців взводу Широніна, по морях плаває риболовецький траулер «Герої-широнінці»,побудований у Миколаєві. Тим більше, що подвиг широнінців є частиною подій, які відомі не тільки у нас ,але й за кордоном під назвою «Третя битва за Харків» або «Last victory in Russia: the Manstein's Kharkov Counteroffensive» (Остання битва в Росії: контрнаступ Манштейна під Харковом).
Незважаючи на те, що за радянських часів вивченню подвигу гвардійців-широнінців приділялася велика увага, у вивченні цих подій залишається багато проблем: різні дослідники по-різному висвітлюють хід бою, є розбіжності у спогадах самих учасників бою, не висвітлено передумови цих подій, однобоко використовувалися джерела. Метою даної роботи є висвітлення передумов бою під селом Таранівка, сил німецьких та радянських військ напередодні наступу німецьких танкових дивізій на Харків з півдня; відтворення подій 1-2 березня 1943 року на переїзді біля села Таранівка. При написанні роботи використано не тільки радянські джерела і літературу, але задіяно і доступну літературу з даної теми німецьких та американських авторів. Хронологічні рамки описаних подій: період кінець січня – початок березня 1943 року.
При написанні роботи використано наукові методи аналізу, синтезу.

РОЗДІЛ 1 
Передумови битви та сили сторін

Першу оцінку бою гвардійців-широнінців, яка і стала визначальною на десятиріччя вперед, дав замполіт 78 гвардійського стрілецького полку Михайло Васильович Пахомов. Під час бою взводу Широніна він перебував на командному пункті 3-го батальйону полку, власними очима спостерігав бій на Беспалівському переїзді, і коли по теллефону командир полку полковник Білютін спитав про стан на переїзді, відповів, що взвод повторює подвиг панфіловців [20, с. 25; 28, с. 42]. Коли Білютін доповів про хід бою командиру 25 гвардійської стрілецької дивізії (в яку входив легендарний взвод) Павлу Менделеєвичу Шафаренку, той відразу дав розпорядження замполіту дивізії, майору 
П. І. Гречко зібрати дані на бійців і підготувати матеріали на нагородження всіх бійців взводу [21, с. 15; 28, с. 42]. 3 березня 1943 року ці матеріали були направлені в Москву. А в травні 1943 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу всім бійцям посмертно (в Москві не знали, що 6 бійців взводу, в тому числі П. М. Широнін, вижили). 8 березня 1943 року в газеті 25 дивізії «Сталинская гвардия» і 14 березня 1943 року в «Правді» (автор – гвардії капітан І. Степанав) з'явилися передові статті з описом подвигу широнінців[26]. Бій тут було описано схематично, за зразком бою панфіловців, в статтях фігурує кількість бійців взводу – 34. Але в Указі про нагородження значилося лише 25 бійців [39]. В післявоєнний час  про широнінців було багато пубюлікацій, але статті в різних газетах слід відкинути, оскільки вони містять один і той матеріал [26].
Усю літературу по широнінцях, яка вийшла у повоєнний час і виходить зараз, умовно можна поділити на дві групи: мемуари учасників тих подій і наукові праці істориків.
Серед мемуарної літератури на перше місце по значенню для дослідження даної теми слід поставити роботи командира 25 дивізії П. М. Шафаренка [37; 38]. Не зважаючи на суб'єктивність творів мемуарної літератури, Шафаренко зібрав великий матеріал по широнінцях (спогади однополчан, архівні документи), багато зробив для відтворення об’єктивної картини бою. Історики О. Ісаєв та В. Вохмянін ретельно проаналізували на об’єктивність книги Шафаренка і прийшли до висновку, що Павло Менделеєвич є одним з найоб’єктивніших мемуаристів по даній темі [7;15]. Однією з причин цього, очевидно, є те, що дивізія Шафаренка своє бойове завдання виконала в повному обсязі, а подвиг взводу Широніна є вагомим додатковим аргументом. Адже в 1941 році взвод панфіловців врятував від суду командування 1075 стрілецького полку за втрату бойових позицій [29; с. 178]. Деякі дані про події можна знайти у спогадах командира 73 полку 25 дивізії Н.Г. Штикова, командира розвідки чехословацького батальйону, що воював в районі села Соколове, В. Ербана, та інших. Велике значення має і збірник спогадів і документів, складений харківським істориком, кандидатом історичних наук О.Д. Марченком, де містяться згадки про бій вцілілих широнінців І. Букаєва, П. Широніна, І. Вернигоренко, О. Тюріна [28]. Певну цінність мають і спогади Е. Манштейна, П. Хауссера; особливо книга ветерана 6-ї танкової дивізії вермахту Г. Шейберта, яка на початку березня 1943 року штурмувало село Таранівка [45]. Нажаль, про бій взводу Широніна там згадок немає, але є цікаві факти про бій дивізії в селі Таранівка з 2 по 10 березня 1943 року.
Одним з перших історію подвигу взводу Широніна почав вивчати капітан-лейтенант Тихоокеанського флоту Костянтин Прохатський. В 60-і роки в журналі «Дальній Восток» він опублікував кілька статей, в яких спробував відтворити картину бою, уточнити імена бійців взводу. Він разом із вцілілими бійцями взводу відвідував село Таранівку, виступав в місцевому клубі перед жителями села [26]. 
Присвятив широнінцям свої роботи і військовий історик, полковник Микола Миколаєвич Гладков. Але його робота має багато помилок, хоча і має цінність, багато журналістів обласних і районних газет бездумно переписували матеріал з роботи Гладкова [26; 10].
Головним дослідником подвигу широнінців слід вважати Олександра Дмитровича Марченка. В своїх роботах, які написані на основі спогадів учасників та архівних матеріалах Марченко висвітлив передумови подій, зібрав цінний матеріал про бійців взводу, показав поряд з подвигом широнінців і героїзм їхніх однополчан. Правда, хід бою реконструювати він не ризикнув, зазначивши, що це дуже важко зробити [21, с. 13]. Але саме Марченко уточнив, що в живих після бою лишилося шість бійців, рядовий Ісаков загинув пізніше в червні 1943 року. На жаль, Олександр Дмитрович помер, його сім'я виїхала до Москви, доля його матеріалів по широнінцях невідома[26]. 
В 1984 році світ побачила книга А. П. Диканя «Гвардейцы двадцять пятой». Але нічого нового цей автор про широнінців не повідомив, скопіювавши схему бою з книги М. М. Гладкова [26; 12].
7 травня 2014 року в Харкові, в бібліотеці імені Короленка було презентовано книгу журналіста О. Парамонова та історика В. Вохмяніна «Широнинцы: подвиг без цензуры». На жаль, ця книга не продовжила вивчення даної теми, а швидше за все була розрахована породити якісь сенсації. Автори ретельно вивчили опубліковану літературу, працювали в архівах, але їхньою метою було знайти щось приховане, що заборонялося цензурою в попередні роки. Наприклад, автори згаданої книги вважають, грунтуючи свою точку зору на знайденому документі в архіві, що причиною запеклих боїв в районі Зміїва і Таранівки були плани радянського командування завдати контрудар танковою групою генерал-майора Фірсова із Зміївау фланг наступаючим танковим дивізіям Німеччини, які рухалися на Харків [26]. Але автори забули, що в цей час погодні умови не дозволяли здійснити цю операцію, навіть наступаючі німецькі частини рухалися вздовж залізниць, або шоссейних доріг. Резервів, аби здійснити серйозний наступпроти свіжих танкових есесівських дивізій у радянського командування не було, а контрудар був приречений на невдачу.
Також автори почали розшукувати додаткових бійців взводу, аби досягти цифри 34, яка була зазначена в газетних статтях в березні 1943 року. А ось реконструкцією бою, пошуком сімей бійців, імена яких остаточно не встановлені, автори книги не займались. Вони навіть не спробували відшукати в Москві родину історика Марченка, можливо там могли залишитися цікаві матеріали, зібрані, але не опубліковані Олександром Дмитровичем.
Західні історики (Мітчел, Бішоп, Бернаж та ін.) бою взводу Широніна уваги не приділили, але відмічали в своїх творах бої за Таранівку,приводять цікаві данні про 6 танкову дивізію вермахту, яка штурмувала село Таранівку. На відмінну від радянських та та вітчизняних історикив, зарубіжні автори описують інший бій бійців 78 полку:оборону церкви в центрі села Таранівки, який тривав три дні [23; 1; 46;45 , с. 125; 44 с. 34].
На жаль, цей бій, який мав не менше значення, ніж бій взводу Широніна, залишився в тіні і його учаснико були нагороджні лише орденами Бойового Червоного Прапора [17 с. 21].
В результаті наступу радянських військ під Сталінградом (19 листопада 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) було оточено і розгромлено угрупування німецьких військ -  6 армію генерал-фельдмаршала Паульса і частину 4 танкової армії. На стику груп армій «А» і групи армій «Б» утворилася прогалина, яку займали італійські та угорські підрозділи [34]. Радянські війська в січні 1943 року провели дві успішні наступальні операції: Острогозько-Росошанську та Воронезько-Касторненську [14, с.313]. В результаті ворог був розгромлений і ділянка фронту від Лівн до Старобельська була повністю очищена від німецьких військ і їх союзників. Ці успіхи запаморочили голови радянських маршалів та генералів і вони вирішили одним махом добити німецькі війська і погнати їх на захід вже в 1943 році.
    Генерали Жуков і Василевський розробили план операції «Зірка» з метою визволення Харкова [13, с. 34]. 23 січня 1943 року Сталін затвердив цей план, виконання якого покладалося на Воронезький фронт генерала Ф.Голікова [14. с.314,34]. Згідно плану Харків повинні були атакувати з кількох сторін: 40 армія генерал-лейтенанта Москаленка і 5-й гвардійський танковий корпус через Білгород, Дергачі повинні були обійти місто із заходу; 60 армія генерал-лейтенанта Черняховського через Новий Оскол, Вовчанськ атакувати Харків з півночного сходу; 3-я танковая армія генерал-лейтенанта Рибалки та 6-й гвардійський кавалерійський корпус через Валуйки, Чугуїв  повинні були атакувати Харків з південного сходу [10; 13].
    Одночасно штаб Південно-Західного фронту, яким керував генерал армії Ватутін, підготував свій наступальний план під назвою «Стрибок» [14, с.314]. Згідно плану радянські війська ударом через Артемівськ, Сталіно, Маріуполь повинні були відрізати війська групи армій «А» на Кубані. Якби ці плани були втілені в життя, то результати повинні були перевищити Сталінградську перемогу. Створювалися дві ударні групи: група Попова (4-й гвардійський танковий корпус; 3, 10, 18 танкові корпуси, 57 гвардійська стрілецька та 52 стрілецька дивізії) та 8-й кавалерійський корпус. Оборону повинні були проривати 6-а (генерал-лейтенанта Харитонова) та 1-а гвардіцська (генерал-лейтенанта Кузнецова) армії [34; 14, с.312-313].
    Всі ці плани грунтувалися на помилкових твердженнях, що німецькі війська розбиті і «біжать за Дніпро» [25]. Ватутін не брав до уваги наявність південніше Харкова хоч і виснажених, але ще досить боєздатних 1-ї та 4-ї танкових армій. В той же час технічні можливості радянських військ поступалися німецьким. Так, 3-я танкова армія після зимових боїв мала в своєму розпорядженні лише 223 танки [14, с.314]. Південно-Західний фронт, плануючи гнати німецькі танкові армії до Криму і Дніпра, мав лише 986 танків, група Попова з її перерахованими танковими корпусами мала всього 137 танків [14, с.314]. Поряд з хорошим танком Т-34, радянські війська мали не досить вдалі легкі танки Т-70 ( не дуже якісний для танку двигун, слабка ходова частина) [14, с.314]. Важких танків радянські війська під Харковом не мали зовсім. Краще радянські частини були забезпечені артилерією, у тому числі реактивною [34]. В повітрі наступ прикривала 17 повітряна армія (ленд-лізівські американські бомбардувальники А-20 «Бостон» та ТУ-2, про винищувачі чомусь ніде не згадується) [34; 14, с.314]. Недостатню кількість танків намагалися комплектувати кавалерійськими корпусами.
    2 лютого 1943 року в наступ перейшли 3-я танкова, 6-а армії; 3 лютого – 40 і 60 армії [34]. 8 лютого 6 армія визволила Курськ, 9 лютого частини 40 армії взяли Білгород [34; 14, с.315]. 6 лютого в районі Куп'янська були розбиті і оточені дві німецькі піхотні дивізії [14, с.315]. 11 лютого радянські війська були вже на підступах до Харкова, 12 лютого зходу оволоділи Роганню [14, с.316]. Над Харківським угрупованням німецьких військ нависла загроза оточення.
    29 січня 1943 року почалася операція «Стрибок»: радянські війська взяли Ростов-на-Дону [34]. 2 лютого група Попова вже була під Лисичанськом, 6 лютого це місто і Краматорськ були взяті. [14, с.315]. 3 лютого радянські війська форсували річку Оскіл, 5 лютого визволено Ізюм, 6 лютого – Балаклею [34]. До 10 лютого радянські війська були зупинені 3-ю танковою дивізією під Артемівськом [14, с.316].
    Німецькі війська опинилися у скрутному становищі: виникла загроза оточення німецьких військ у Харкові і у разі виходу групи Попова до Дніпропетровська та Запоріжжя німецькі війська могли бути розітнути на дві частини, а 1-а 4-а танкові армії вермахту могли бути ізольовані на півдні Лівобережної України.[15;16;11, с.72;17, с.22].
    Незважаючи на критичну ситуацію, німецькі війська були ще грізною силою. За наказом Гітлера групи армій «А», «Б» і «Дон» об'єднали в групу армій «Південь», яку очолив талановитий полководець, генерал-фельдмаршал Манштейн [10]. Під його командою опинилось 30 дивізій, з них 13 танкових та моторизованих [10]. Манштейн для протидії радянським військам мав значні танкові сили: 1-а та 4-а танкові армії (разом 350 танків), дивізія «Велика Німеччина» (106 танків); в кінці січня 1943 року в Харків було направлено 2-й танковий корпус СС (3 дивізії, 340 танків) [8; 14, с.314]. Крім танків, німецькі танкові дивізії мали в своєму складі по 2 моторизованих полки піхоти на бронетранспортерах, артилерійський полк, розвідувальний батальон, дивізіон винищувачів танків, саперний батальон та батальон зв'язку [24, с.115].
    На озброєнні німці мали легкі танки Рz-ІІІ , середні танки Рz-ІV (ці машини мали товсту лобову броню і більш вдосконалені гармати), отримали близько 30 важких Рz-VІ «Тигр» [14, с.314; 2, с.65]. Крім цього німецькі війська отримали нові гаубиці «Becne» і «Грілле», реактивні міномети «Небельверфер» [14, с.314]. Кожна німецька танкова дивізія повного складу мала 40-50 штурмових гармат «Мардер-2», «Мардер-3», «Stug III Ausf G», які були страшною силою для радянських танків Т-34 та Т-70 [14, с.314; 18, с.356]. Моторізовані полки танкових дивізій вермахту мали на озброєнні вантажівки та бронетранспортери «Sdkfz 251» з потужним кулеметом MG-42 [34; 18, с.356; 24, с.115]. Крім 200 літаків Манштейну в рожпорядження було передано IV повітряний флот (до тисячі літаків, штурмовики YU – 87 та винищувачі FW -190, які використовували і в якості штурмовиків) [14, с.314]. План порятунку німецьких військ був складений дуже оперативно, залишалось переконати Гітлера в його доцільності, оскільки фюрер вимагав за будь-яку ціну втримати і Харків, і Донбас [11, с.72-73; 15; 16; 17, с.22; 46].
    Спочатку Манштейн схилив на свій бік начальника німецького генштабу Цейтцлера [25]. Далі Манштейну допоміг командуючий 2-м танковим корпусом СС Хауссер, який користуючись своїм військовим авторитетом, взяв на себе відповідальність, порушив наказ Гітлера і наказав харківському угрупуванню залишити місто, аби уникнути оточення [14, с.316; 36, с.101]. 12 лютого Манштейн перевів свій штаб із Сталіно у Запоріжжя. 18 лютого на нараду сюди прибув і Гітлер [34; 19]. Тут Манштейну, аби схилити Гітлера до свого плану, довелося розіграти спектакль, який можна назвати психічною атакою на Гітлера. Під час наради ад'ютант Манштейна повідомив присутніх, що помічено радянські танки за 20 км від Запоріжжя [19]. Манштейн знав, що передові підрозділи Попова вже не мали сил та ресурсів, щоб рухатись далі і спробувати захопити переправи на Дніпрі, але це вплинуло на Гітлера і він затвердив план контрнаступу Манштейна [19]. Згідно цього плану харківське угрупування, яке очолив досвідчений генерал танкових військ Кемпф, повинно було методом рухливої оборони зупинити радянські війська в районі Краснограду, потім 2 танковий корпус СС Хауссера завдавав удар північніше Краснограду, а підрозділи 1-ї та 4-ї танкових армій завдавали удар з Червоноармійська; в районі Павлограда, Лозової, Барвінкового німецькі танкові дивізії повинні були замкнути кільце оточення і ліквідувати наслідки операції «Стрибок» [10]. Далі німецькі війська планували повернути Харків, Білгород, Курськ. Це не було чимось новим, таким методом німці воювали в 1941 році і історики називали такий спосіб наступу «класичними Каннами» [15; 16]. 
14 лютого 1943 року полк «Der fǜrer» (командир полковник Кумм) дивізії СС «Das Reich» в районі Охочого, Бірок, Таранівки вщент розгромив 6-ий гвардійський кавалерійський корпус [8]. Наступ основних сил почався 19 лютого 1943 року [17, с. 22]. За 20 днів свого наступу радянські були виснажені, відірвалися від своїх служб постачання від 120 до 300 кілометрів [34]. 23 лютого 1943 року німецькі танкісти у Павлограді зімкнули кільце оточення навколо 6-ї радянської армії та групи генерала Попова [34; 14, с.317;46; 6; 11, с.73; 17, с. 23; 43]. Не сприяла в цей час військам мінлива погода: морози і хуртовини з заметами змінювалися через день-два відлигою, дороги перетворювалися на багно і війська почали змінювати маршрут руху, орієнтуючись на залізниці і шосейні дороги [11, с. 73; 43; 15; 16; 19].
В цей час, коли оточені війська, втративши танки та артилерію, частинами пробивалися до Сіверського Дінця, Манштейн вводить в прорив дивізію СС «Мертва голова», яка щойно прибула із заходу (командуючий - талановитий генерал Ейке, який за кілька днів загине в бою) [34; 14, с. 317]. Долаючи запеклий опір, 25 -27 лютого німецькі танкові дивізії зайняли Царедарівку, Панютине, Лозову [19; 36, с. 104; 22]. Аби допомогти оточеним, в бій була введена танкова група (105 танків), яка сама потрапила в оточення під Кегичівкою і втратила всі свої танки [14, с. 317 - 318]. Хоча частині військ вдалося вирватися (лише оточений кавалерійський корпус Борисова змушений був здатися в полон), шлях вздовж зручної шосейної дороги та залізниці з півдня на Харків був відкритий [34]. 1 березня 1943 року німецькі війська досягли Сіверського Дінця. Зламавши опір кавалерійських частин німці захопили Краснопавлівку, 2 березня – Єфремівку [34; 43; 36, с. 104; 19; 43; 15; 16]. Значна частина радянських військ ще перебувала західніше Харкова, в 3-й танковій армії Рибалки залишилось менше 100 танків.
Аби закрити цю ділянку фронту, з 60 армії підрозділи почали перекидати південніше Харкова. Як згадував командир 25 гвардійської стрілецької дивізії генерал Павло Менделеєвич Шафаренко, 27 лютого 1943 року дивізія в складі 81, 73, 78 гвардійських стрілецьких полків знаходилась в районі міста Валки, яке нещодавно з боями визволила від німців. Надійшов наказ про передачу дивізії до складу 3 танкової армії і про передислокацію дивізії за 1 добу в район міста Зміїв, південніше Харкова [37; 38]. Підрозділ був сформований під час битви за Москву у 1941 році з 11-ї бригади морської піхоти Тихоокеанського флоту [13]. Потім бригаду було переформовано в 71 морську стрілецьку бригаду, далі в 2-у гвардійську стрілецьку бригаду, а в квітні 1942 року підрозділ був перетворений на 25 гвардійську стрілецьку дивізію, яку очолив колишній командир повітряно-десантної бригади полковник П. М. Шафаренко [5; 6; 40; 7; 39; 12]. Дивізія влітку 1942 року була перекинута під Воронеж, де вела оборонні бої. В січні-лютому 1943 року дивізія взяла участь в операції «Зірка», визволяла Харків і рухалася в бік Полтави [41]. За добу бійці 25-ї гвардійської дивізії подолали відстань у 87 кілометрів і вийшли в район Зміїва [41; 38; 28, с.19]. Лише передова розвідка, яка вийшла першою на вказаний рубіж, пересувались на вцілілих автомашинах та санях, запряжених кіньми. Решта дивізії рухалась пішки, у повстяних валянках по багнюці, в яку перетворилася дорога через відлигу [38].
Ввечері 28 лютого дивізія вийшла в район Зміїва, 81 гвардійський полк полковника О. П. Мелнтьєва зайняв оборону в районі Зміїва, 73 гвардійський полк полковника І. Г. Штикова зайняв район сіл Замостя та Зідьки, а 78 полк К. Білютіна був висунутий вперед, на південь, в район села Таранівки [38; 39]. В наказі командуючого3-ї танкової армії генерала Рибалки говорилося про зайняття кругової оборони [38; 21; 28, с. 19]. Тобто, головним завданням дивізії затримати танкові дивізії німців, радянське командування розраховувало, що за кілька днів потепління крига на річках Мжа та Сіверський Донець стане непрохідною для важких німецьких танків і можна буде створити стійку лінію оборони, спираючись на річки [38]. Ні про якихй наступ радянських танкових військ не могло бути і мови, вищезгаданий контрудар показав, що в умовах весняного бездоріжжя це майже неможливо. Танки могли рухатися лише вздовж доріг і залізниць , їх рух і маневри ставали передбачуваними і налагоджена протитанкова оборона могла швидко ці наступи зупинити.
Село Таранівка відігравало в цих оборонних боях дуже велике значення. Воно розташоване на перехресті доріг: з півдня ідуть шосе і залізниця з Лозової, із заходу йшла грунтова дорога з Краснограду, на північ йшло шосе і залізниця на Харків, а також шосе на Зміїв та грунтова дорога на схід, до села Велика Гомільша [38]. Враховуючи умови погоди, обійти цей пункт німці не могли. З цим погоджуються і західні історики та мемуаристи [22; 36, с. 105; 2, с. 96].
Перед генералом Шафаренком стояло важке завдання: дивізією, яка була ослаблена у попередніх боях, зупинити танкові дивізії. В підрозділах не вистачало бійців, була втрачена майже вся артилерія [41]. Наприклад, 78 гвардійський полк полковника Білютіна на 8-кілометрову ділянку оборони мав лише 230 солдат і офіцерів [42;10]. Як згадував командир артилерії полку, гвардії старший лейтенант Є.Є. Амшаркін, в полку лишилося лише шість 76 мм гармат з обмеженим запасом снарядів [10; 32]. Розраховувати можна було лише на дивізійну артилерію. Врятувала ситуацію солдатська винахідливість: в Мерефі знайшли 6 вцілілих 75 мм німецьких гармат, які і поставили на позиції на заході села, на станції Беспалівка бійці взводу Широніна виявили цілий вагон артилерійських снарядів, покинутий німцями [10]. Зважаючи на велике значення оборони Таранівки, 78 полк отримав підкріплення – 179 окрему танкову бригаду полковника Ф.І. Рудкіна (за одними даними – 22, за іншими – 24 танки Т-34) [10; 15; 16; 38]. Генерал Рибалко пообіцяв Шафаренку направляти в дивизію на підкріплення бійців, які повертались з госпіталів [37, с.319-320].
Всю ніч з 28 лютого на 1 березня 1943 року, не відпочивши, бійці готували оборонні рубежі. Оскільки земля була мерзлою, позиції вирішили облаштовувати на західній околиці села, використавши вцілілі будівлі. На залізничний переїзд, який повинен був обороняти 1-й взвод 8 роти 3-го батальону під командуванням гвардії лейтенанта П.М. Широніна (тут перетинається шосе та залізниця, які йшли з півдня на Харків) командир полку полковник Білютін направив дивізійних саперів для облаштування позицій під керівництвом майора Дорохова [38]. Вислана на південь і захід кінна розвідка повідомила, що передові німецькі підрозділи знаходяться за 10-12 кілометрів від Таранівки [28, с.42]. Цілий день 1 березня пройшов спокійно, в бік Харкова відходили групи бійців, було багато поранених. 78 полк готував позиції, комдив і комполку побували у всіх підрозділах полку [38; 21, с.11].
Командир 78 гвардійського полку був досвідченим військовим. Кіндрат Васильович Білютін народився поблизу Тули в сім'ї селянина. У 18 років вступив до Червоної Армії, пройшов Громадянську війну, був шість разів поранений [17, с.25]. Закінчив Симбірські офіцерські курси, Вищі тактичні курси в Москві. В 20-ті роки воював із басмачами в Середній Азії. З перших днів на фронті, обороняв Москву, під Воронежем в 1942 році утримував важливий плацдарм зі своїм полком [17, с.68]. Брав участь у визволенні Харкова, за січень-лютий 1943 року був нагороджений орденами Олександра Невського і Бойового Червоного прапора [17, с.68; 21, с.25]. За всю війну Кіндрат Васильович став Героєм Радянського Союзу, нагороджений орденом Леніна та 2 орденами Бойового Червоного Прапора [17, с.68]. Після війни з 1947 року у запасі, помер в Москві 11 черня 1975 року.
На село Таранівку наступали підрозділи з не менш досвідченими воєначальниками. Від Лозової на Харків вздовж шосе і залізниці рухався 48 танковий корпус вермахту у складі 6, 22, 17 танкових дивізій, посилених моторизованою дивізією СС «Вікінг» [10]. На захопленя Таранівки було кинуто 6-у танкову дивізію, підкріплену 15 піхотною дивізією. Ці підрозділи прибули на Східний фронт в листопаді 1942 року, намагалися у складі групи армій «Дон» прорвати кільце оточення під Сталінградом [2; 1; 16; 15]. В резерві була 11 танкова дивізія на чолі  з відомим танкістом, генералом Германом фон Бальком [1].
Командир 6-ї танкової дивізії Вальтер фон Хюнерсдорфф, теж був досвідченим військовим. Полковник, який в лютому 1943 року отримав генеральке звання, був нагароджений Залізними Хрестами 1 і 2 класу (за польську кампанію 1939 року), Німецьким Хрестом в золоті (26 січня 1942 року), рицарським Хрестом та медаллю за зимову кампанію (22 грудня1942 року) [3; 24, с.115]. Хоча 6 і 11 танкові дивізії зазнали взимку втрат, але ще були грізною силою: в 6 дивізії на 30 січня 1943 року було 64 танки, в 11 дивізії – 61 танк [16; 18, с.356; 15].Невідомо, які це танки, але очевидно, враховуючи дані за жовтень 1942 року, переважали Pz – III. Також невідома кількість самохідних гармат, але за словами очевидців боїв за Таранівку, вони були в дивізії. Виходячи з вище сказаного, викликає подив твердження харківського історика Журавльова, що танкові дивізії «зупинили 27 гвардійців-широнінців» [14, с.318]. Слабкість знання місцевої історії харківськими вченими підтверджує і той факт, що у 1985-1990 роках на історичному факультеті Харківського університету імені Каразіна висів стенд, присвячений широнінцям і село Таранівка там значилося як Тарасівка.
Також невідома кількість особового складу моторизованих полків, дивізій та дивізійної артилерії, але виходячи з аналогії з танками, не менше 40% від передбаченого складу (16–17 тисяч чоловік) [1; 24, с. 115]. У будь-якому разі є дані, що 8-9 березня дивізія мала і 6 вогнеметних танків, можливо їх застосовували і в боях за Таранівку [2]. 
    Таким чином, внаслідок перемог під Сталінградом, почалося визволення Лівобережної України та Харківської області. 16 лютого 1943 року внаслідок операції «Зірка» Харків було визволено. Почалася операція радянських військ «Стрибок» з метою виходу до Дніпра і Криму. Але 19 лютого 1943 року командуючий групи армій «Південь» починає контрнаступ [19]. Війська, які рухались до Дніпра, були оточені, танкові дивізії німців рушили на Харків. Щоб зупинити наступ на Харків з півдня і запобігти оточенню радянських військ у Харкові, 25 гвардійську дивізію було перекинуто в район Зміїва. Передовий рубіж оборони в селі Таранівка зайняв 78 Гвардійський полк полковника К.В. Білютіна, посилений 179 окремою танковою бригадою полковника Ф.І. Рудкіна. Проти радянських військ було кинуто 6 і 11 танкові дивізії вермахту під командуванням генералів Хюнерсдорфа і Балка, підкріплених 15-ю піхотною дивізією. Вирішити долю радянських військ повинен був бій за ключовий пункт на шляху до Харкова, найвищу точку Харківської області – село Таранівку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1) 11 танковая дивизия Вермахта. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. ministory. kiev. ua/ reich/ tank-vo/ PD/ 11. htm.
2) Бернаж Ж. Харьков январь – март 1943. Контрудар танкового корпуса СС. – М.: ЭКСМО, 2007. – 176 с.
3) Вальтер фон Хюнерсдорфф. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// ru. wikipedia. org/ wiki/  Хюнерсдорфф _ Вальтер _ фон.  
4) Ветров А. А. Так и было. Военные мемуары. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http:// dalizovut. narod. ru./1943/ vetrov. htm.
5) Войтенко С. Поиск. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru/ 1943/ 1943goru/ 1943 tgu. htm.
6) Воскобойников В. Б. Битвы за Харьков 1941 – 1943 гг. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http.// voskobosnikov. blogspot. com./2012/02/ blog – post 266. html.
7) Вохмянин В. Бессмертный подвиг гвардейцев-широнинцев. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. oplot. info./ content/ bessmertyy-podvig-gvardeycev-shironincev.
8) Второе сражение за Харьков. 22января 1943 г. – 16 февраля 1943 г.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru./1943/ 1943 sec./1943 sec. htm.
9) Героическая оборона Тарановки. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. lib. znaimo. com. ua/ docs/203/ index – 138551. html.
10) Гладков Н. На огненных рубежах. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru./1943/ 43 book. htm. 
11) Гланц. Д. Советское военное чудо. 1941 – 1943. Возрождение Красной Армии. – М.: ЯУЗА: ЭКСМО, 2008. – 640с.
12) Дикань А. П. Гвардейцы двадцать пятой. – М.: Военное издательство, 1984. – 157 с.
13) Ерофеев И. «Звезда» и «Скачок»: планы и силы сторон. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. volk. 59. narod. ru/ Charkov. htm.
14) Журавльов Д. В. Визначні битви та полководці української історії:/ Д. В. Журавльов – Х.: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 416 с. 
15) Исаев А. В. Битва за Харьков. Февраль – март 1943 года. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dogswar. ru.
16) Исаев А. В. Когда внезапности уже не было. История ВОВ, которую мы не знали. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// militera. lib. ru./ h/ isaev_av6/ index. htm.
17) Исаев С. И. Левченко В. Н. Герои-освободители Харьковщины. – Х.: Прапор, 1988. – 316 с.
18) Лобанов А. Танковые войска Гитлера. – М.: Яуза: ЭСКМО, 2010. – 560 с. 
19) Манштейн Э. фон. Утерянные победы. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// militera. lib. ru./ memo/ german/ manstein/ 13. html.    
20) Марченко А. Д. Вместе были в бою/ А. Д. Марченко. – Х.: Прапор, 1989. – 180 с. 
21) Марченко А. Д. Герои-широнинцы. Изд. 2-е, исправ. и дополн. – Х.: Прапор 1974. – 122 с.
22) Мейер К. Гренадеры. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru/ 1943/ meuer. htm.
23) Манштейн Ф. В. Фон. Танковые сражения. 1939 – 1945. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// militera. lib. ru/ memo/ german/ mellentin. html.
24) Митчем С. В. Танковые легионы Гитлера. – М.: Яуза-пресс, 2009. – 415 с. 
25) Москаленко К. С. На Юго-Западном направлении. Записки командарма. Книга 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// lib. ru/ MEMUARY/ 1939 – 1945/ PEHOTA/ moskal 1. txt.
26)Парамонов А. Писатели и журналисты о широнинцах: советский взгляд. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу: //www. histori-ans. in. ua/ index. php/ doslidzhennya/ 1152.
27) Петров В. С. Прошлое с нами (Книга вторая). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru/ 1943/ petrov/ p_book. htm.
28) Помним Тарановку и Соколово: Воспоминания и документы/ Составитель А. Д. Марченко. – Х.: Прапор, 1986. – 253 с.
29)Соколов Б. В. Вторая Мировая война: факты и версии. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2007 – 432 с.
30) Соколов Б. Красная армия против войск СС. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. e-reading. co. uk./ chapter. php/ 1000993/ 2/
31) Сражение за Харьков. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// otvoyna. ru/ Xarkov. htm. 
32) Тарановка. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http:// ukrssr/ Harkovskaja obl./ Zmievsky rajon/ Taranovka. html.
33) Третье сражение за Харьков. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru/ 1943/ 1943third/ 1943th. htm.
34) Третья битва за Харьков. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// ru. wikipedia. org/ wiki/ третья_битва_за_Харьков.
35) Харьков экскурсионный. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// exkursk. harkov. narod. ru./ 1/ taranovka sokolovo. htm.
36) Хауссер П. Войска СС в бою. – М.: Издатель Быстров, 2006. – 320 с.
37) Шафаренко П. М Мы все были солдатами. – Х.: Прапор,  1983. – 163 с. 
38)  Шафаренко П. М. На разных фронтах. Записки командира дивизии. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// militera. lib. ru/ memo/ russian/ shafarenko. pm/ 08. html.
39) Широнин. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. warheroes. ru/ hero/ 30asp? Hero_id = 1212.
40) Широнинцы. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// ru. wikipedia. org/ wiki/ Широнинцы.
41) Штыков Н. Г. Полк принимает бой. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru/ 1943/ shtikov. htm.
42) Эробан В. Полковник Билютин. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// dalizovut. narod. ru/ 1943/ v_b_za_ch2.
43) Nipe G. Last victory in Russia. The SS-Panzerkops and Manstein's Kharkov Counteroffensive. Fbruary – March 1943. – Schiffer Military History, Atglen, PA. – 2000. – 368 p.
44) Ritgen H. The 6th panzer division (1937 - 1945). – Osprey Pab Co, 2002. – 41 p.
45) Scheibert H. 6 Tankova Divize. 1937 – 1945. – Praha: Svojtka & Co, 2010. – 168 s. 
46) The German counter-attack during the Third Battle of Kharkov. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http:// www. flame sofwar. com/ hobby. aspx?_id = 545.