ВСТУП.

Здобуття  Україною  незалежності в 1991 році поставило завдання перед молодою державою створити власні збройні сили на сучасній основі. Однак цей процес просувається дуже повільно і далекий від завершення. Про це свідчать і останні вибори Президента України 2010 року: обидва кандидати на пост Президента обіцяли створення професійної армії України, де служба буде добровільною на контрактній основі і військовослужбовці будуть високопрофесійними спеціалістами своєї справи. 
Тому актуальним є вивчення історії професійної української армії, яка вже була  сформованою в українській державі в останній третині  XVII ст. Але в силу особливостей розвитку політичної історії України нерадивими істориками  було забуто цю славну сторінку історії України. Тому дана робота повинна встановити історичну справедливість і назвати імена героїв, які поклали своє життя в боротьбі за свободу і незалежність Української  держави. Мова піде про сформоване в Гетьманщині охотниницьке військо, яке поділялось на піхоту (сердюки) та кінноту (компанійці). 
Метою даної роботи є висвітлення процесу формування та організації охотницького війська як професійної, національної армії на контрактній основі та ролі сердюків і компанійців у подіях історії України ост. трет. XVII ст.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період від середини 60-х рр. XVII ст., коли починається створення охотницьких сердюцьких та компанійських полків в арміях П.Дорошенка та Д.Многогрішного до 1700 року, початку Північної війни, коли російський цар Петро І здійснює в Російській державі військову реформу, підпорядковує  повністю українські збройні сили і використовує їх за межами України як допоміжне військо. Попри спроби гетьмана Мазепи повернути собі повний контроль над охотницьким і реєстровим військом, українські підрозділи потрапляють під контроль саксонського чи російського командування, воюють за чужі інтереси, несуть великі, іноді непоправні, людські втрати. На думку автора роботи, саме в указаний період в Україні формувалася професійна армія на добровільній, контрактній основі і ця армія в цей період воювала за інтереси Української держави.
При написанні роботи були використані наукові методи аналізу існуючих даних джерелах і науковій літературі про охотницьке військо і синтезу(відтворення повної картини функціонування українського охотницького війська).

РОЗДІЛ 1 
Виникнення і організація української професійної армії ост. трет. XVII  ст.

Вже історики–літописці XVII ст. приділили певну увагу охотницькому війську (літописи Самовидця,  Грабянки, Величка). На жаль, оцінку охотницькому війську вони дали негативну. Це і не дивно: охотницьке військо стало в руках глави держави, гетьмана, знаряддям приборкання всевладдя старшини, яке зсередини руйнувало єдність гетьманської держави, а авторами літописів були саме представники козацької старшини.[15,с 106-107] Саме старшинська точка зору на охотницьке військо і укорінилася в багатьох творах істориків: «Історія Русів», роботи Д. Дорошенка, І.Крип’якевича, В.Заруби, О.Апанович та інших.[41, с. 10 ,12 ,15 ;11, с.186; 5;10] Деякі історики, зокрема   Кочерга В., Гуржій О.,Чухліб Т., в своїх творах або замовчують факти про охотницьке військо України, або намагаються принизити його роль в подіях кін.  XVII ст.[12; 5,с.46]
На початку XXI ст. деякі історики зробили спробу об’єктивно розглянути історію охотницького війська. Це роботи київського історика Олексія Сокирка та робота «Лівобережне козацьке військо доби Руїни» (на жаль, автор цієї роботи невідомий). Цими авторами було залучено багато архівних матеріалів, зокрема архів компанійського полковника Іллі Новицького, зроблено багато цікавих відкриттів. На жаль, знову не було зроблено правильний висновок – охотницьке військо  в Україні було національною, професійною армією, яка мала високий рівень підготовки і створювалася на добровільній, контрактній основі.
Більшість істориків пов’язують появу охотницького війська з іменем гетьмана Д. Многогрішного і називають дату – 1669 р. Цю точку зору започаткував у своєму літописі С. Величко.[3, с.100] Літописець  у своїй праці приводить текст Глухівської угоди 1669 року,  пункт якої називається «Про постановлення охотницького тисячного полку, для примирення легковажних будників та винокурів, що свавільно називаються козаками, безчестять старих козаків і творять в Україні всілякі посвари і образи».[там же] В своїх працях на основі досліджених архівних матеріалів О.Сокирко піддав сумніву цю точку зору, стверджуючи що, поява охотницьких підрозділів сягає часів Хмельницького та Виговського.[22, с. 13; 21 с. 62] І перша точка зору, і друга мають суттєві недоліки. Справа в тому, що ніхто не звернув уваги на значення слова «постановлення», що може означати не «створення», а  «призначення». Тобто, царський уряд дозволяв використовувати полк із уже існуючих охотницьких військ для підтримання законності і правопорядку на території Лівобережжя. Керувати цим підрозділам повинен виходець з України («поставити полковника з малоросійських міст»)  і завдання  цього підрозділу «свавільних гамувати». Не можна повністю погодитися і з точкою зору О.Сокирка. Адже він до охотницького війська відносить  наймані підрозділи татар, поляків, німців, яких використовували Хмельницький і Виговський.[22, с. 13] А ці підрозділи, як пише сам Олексій Сокирко, діяли не на постійній основі, а тимчасово, для певної потреби, і їхній особовий склад був із іноземців. Це не має ніякого відношення до української  професійної армії, створеної на контрактній і добровільній основі. Таке військо воювало  за ту державу, котра заплатить більше, а не за інтереси рідної держави. 
З’явилося охотницьке військо внаслідок розколу України на Правобережжя і Лівобережжя, і перші охотницькі підрозділи можна бачити у правобережного гетьмана П.Тетері та лівобережного І.Брюховецького. Причину цього називає І.Крип’якевич: погано дисципліноване, недостатньо навчене козацьке військо (яке багато хто з істориків асоціює з ополченням) мало «свої політичні претенсії,  бажало держати провід у своїх руках, і в війні і в мирі, мішалося у пляни полководця і нераз ішло з ним у розріз. При низькім освідомленні і вузьких поглядах маси, воно приносило все гіркі овочі для держави».[22, с.13] Сюди слід додати і дії козацької старшини від полку і вище, яка діяла за принципом : «Що не панек, то гетьманек». Тому за цих обставин опорою гетьманської влади  лише професійна армія. Це зрозумів П.Тетеря, коли в 1665 році проти нього піднялося на Правобережжі повстання козаків. І.Брюховецький, аби прийти до влади і втриматися, створив із запорожців регулярні загони, які стали опорою його влади.[22, с. 13] Такі ж підрозділи використав в 1665 р. при обороні Білої Церкви П.Тетеря.[21, с.79] Вже у П.Дорошенка (1665 – 1676 рр.) існує професійна піхотне військо сердюків, яке налічувало, за різними даними, від 5 до 12 тисяч солдат.[21, с.63] Досі не визначено остаточно походження слова «сердюк». За однією версією цей термін походить від прізвища командира першого охотницького піхотного полку у гетьмана П.Тетері – полковника Сердені.[21, с. 79] За іншими  даними  слово «сердюк» походить від турецького «surtuk» - провідник, спостерігач.[20] На жаль, невідома доля архіву гетьмана П.Дорошенка і про наявність  у нього професійної армії ми дізнаємося за нечисленними даними архівів і літописів.
В 1668 році Дорошенку вдалося об’єднати територію України під своєю булавою. В умовах боротьби і з Московією, і з Польщею Дорошенко призначає на Лівобережжі наказним гетьманом Д.Многогрішного, до якого відправляє на допомогу волоську хоругву та охотницькі підрозділи. Многогрішний оцінив переваги охотницьких загонів над звичайними, ненадійними реєстровими полками козаків і після переходу на бік Московської  держави він реорганізує підрозділи Дорошенка, які лишились йому служити, і свої наддвірні війська в перші три полки регулярної професійної української армії – один охочепіхотний і два охочекінних.[22, с.16]
Довгий час  завдяки літопису Величка  першим командиром охотницького війська вважали полковника Іллю Новицького. О.Сокирко в своїх роботах спростував ці твердження і назвав перших командирів охотницьких полків. У вересні 1668 року командиром охоче кінного полку було призначено  Михайла Кіяшка. Родом він був з Поділля, батько його, очевидно, був учасником Визвольної боротьби. Сам Михайло був охотницьким  полковником  у Дорошенка, потім у Многогрішного і Самойловича.[ 22, с. 14] Саме Кіяшко і його охотники стали тією силою, яка схилила непокірну старшину на обрання Многогрішного гетьманом : старшина, «будучи у дворі  зачинени, которых было омаль, а при Многогрішного немало его компанії, и боячись» просили, «жеби он над ними гетьманом был».[14, с. 140; 15, с. 106] Є дані, що Кіяшко будучи у Самойловича осавулом, трагічно загинув, намагаючись разом із полковником Г.Самойловичем і двома сердюцькими полками запобігти скиненню гетьмана І.Самойловича.[1, с. 324]
В лютому 1669 р. командиром другого охочекінного полку стає Андрій Мурашко. Батько Андрія Денис Мурашко прославився в боях корпусу козаків І.Золотаренка в Білорусі ї в 1654 р.[22, с. 14] Далі, на визволених білоруських землях, Д.Мурашко формує козацькі полки у Мінському та Ошмянському повітах. Внаслідок Андрусівської угоди 1667 р. польська влада починає  викорінювати козацтво в Білорусії і в 1668 р. А.Мурашко переходить  зі своїм полком на бік  Д.Многогрішного.[22, с. 14] За протидію скиненню з влади Многогрішного кілька місяців провів у в’язниці, був звільнений і призначений І.Самойловичем командиром сердюцького полку. Героїчно загинув, захищаючи в 1674 р. від турків Ладижин.[1, с. 173; 14; 15 с. 118-119 ] Про полковника охоче піхотного полку Петра Ворошила майже нічого не відомо. В 1667 -  1668 роках був ротмістром наддвірної хоругви Многогрішного, відігравав велику роль під час вибору Многогрішного гетьманом.[22, с. 16] Одружився з дочкою шляхтича Ярмултавського, отримав чин значкового товариша. Доля його після 1671 р. невідома.
В 1668 – 1672 роках новосформованим полкам довелося діяти в декількох напрямках. По – перше, охотницькі полки були використані для підкорення владі гетьмана Многогрішного лівобережних полків, які підтримували Дорошенка.[22, с. 17; 3, с. 136] Саме в боях з дорошенківцями і татарами охотницькі підрозділи показали свої переваги (дисципліна, професіоналізм, організованість, мобільність) над реєстровим городовим козацтвом.[1, с.110; 22, с. 18] Другим напрямом діяльності був захист кордонів Гетьманщини. Яскравим прикладом цього стали події весни 1669 р. Згідно з Андрусівським договором,  Київ повинен був перейти під  юрисдикцію Речі Посполитої. Підрозділи польських військ почали стягуватися до Києва, здійснювати демонстративні рейди аж до київських околиць. Росіяни займалися укріпленням київської фортеці. Щоб припинити провокації Варшави, за наказом Многогрішного, охоче кінний полк А.Мурашка бере під свій контроль кордон Гетьманщини з Польщею, а окремі загони здійснюють рейди у відповідь на білоруські землі «в Лоеве, в Речище, в Любезчине», нагадуючи Польщі про претензії України на ці землі, що колись присягнули Хмельницькому.[22, с. 18] В результаті поляки вимушені були припинити провокації на кордоні. Також охотницькі підрозділи захищали південні рубежі Гетьманщини і від татар, і від ватаг запорожців, які іноді не гребували грабежами на Лівобережжі.[22, с. 19] 
Підозрюючи в 1672 р. підготовку державного перевороту, Многогрішний стягнув до Батурина вірні охотницькі полки, правою рукою гетьмана був полковник А.Мурашко. Лише втручання царя розв’язало руки старшині, невдоволеній зміцненням центральної влади гетьмана, а російські стрільці в Батурині сприяли змовникам, які вели за спиною гетьмана жваве листування з Москвою.[22, с.19]
В березні 1672 р. після обрання нового гетьмана Івана Самойловича, царський уряд затвердив Конотопські статті, де в пункті 10 заборонялося гетьману мати охотницьке військо.[22, с.19; 3, с. 158] Але через кілька місяців І.Самойлович, розуміючи значення для його влади і України охотницького війська, відроджує його і добивається на це дозволу царя.[18, с. 216] Гетьман Самойлович не тільки відновив, але й збільшив кількість охотницького війська. Поповнення йшло за рахунок сердюцьких та компанійських полків  Дорошенка та інших правобережних гетьманів. Так, в 1673 році з полком кінноти  на службу  до Самойловича перейшов димерський комендант Ілля Новицький.[18, с.216] Згодом «Федор Мовчан с полком своим конным, от Дорошенка отлучась,» прийшов на Лівобережжя.[там же ] Від гетьмана Ханенка до Самойловича в 1675 р. переходить кінний полк Я.Павловського.[21, с.78] На кінець 70 – х рр. XVII  ст. Гетьманщина мала 3 кінні полки І.Новицького, А.Ребриковського, П.Кожуховського, два піхотних Г.Василенка та В.Іванія .[18, с. 216] Ще в літописах і архівах згадуються полковники: Жеребиловський, Рубан, Танський.
Діяльність охотницького війська розширюється, крім участі в бойових діях, де першими в бій вступали саме охотницькі підрозділи, які несли найбільші втрати в українських збройних силах, сердюки (піхота) і компанійці (кіннота) супроводжували посольства через Україну. Так, в 1674 році полки Павловського і Новицького супроводжували російського посла Тяпкіна до Дорошенка. В 1684 році компанійці Новицького російських послів до Криму.[13] В 1678 році сам охотницький полковник Новицький побував зі звітом про 1 – й Чигиринський похід у Москві у ролі посла гетьмана, відношення російського уряду до нього було вкрай доброзичливе.[там же] Як правило, сердюцьку піхоту використовували в якості гарнізонів фортець на найнебезпечніших напрямах. Майже половину гарнізону Чигирина становила сердюцька піхота.[13] В 1676 році, за наказом Самойловича, охотницький полк Новицького забезпечував правопорядок під час виборів стародубського полковника.[13]
В 1673 році, за наказом Самойловича, компанійці Новицького  здійснили розвідувальний рейд на Правобережжя, аж до Бендер.[там же] Взагалі, здійснення розвідки охотницькими полками було постійним завданням.
 Іноді охотницьким підрозділам доводилося виконувати й особливі завдання. В 1678 охотницькі полки прийняли активну участь у примусовому переселенні жителів Правобережжя на Лівобережжя.[6, c. 230] Таким чином, було врятовано багато людей від татарського полону. В 1687 році під час поїздки гетьмана Мазепи до Москви, полковник Новицький в Україні виконував його функції. Охотницькі підрозділи використовували проти повстанців для наведення порядку.[5, c. 76]
Іноді охотники виконували зовсім конфіденційні доручення гетьмана. В 1684 році полковник І.Новицький розшукував в районі Чигирина близьких Б.Хмельницького.[13] В архівах знайшлися докази, що охотницькі полковники, зокрема І.Новицький, були довіреними особами у гетьмана. Так, гетьман Самойлович вів таємні від Росії зносини з Кримом і Польщею через Новицького.[6, c. 233] З новообраним гетьманом І.Мазепою у Новицького склалися дружні відносини і полковник був посвячений у плани Мазепи. Ось уривки з листів гетьмана до Новицького. Лист від 20 лютого 1690 р.: « Жадаем ваш мосьци, абысь скоро, за одобраниям сего листа нашего , прибував до нас в Лубні для устное обо всем, о чем належить розмови и для отобрания в ділі певном выразное словесное информацие». Лист від 25 березня 1691 р.: «Посилаю в пилних ділах моих до Переволочной молодця свого веліцикмо оному и до ваш мосьци уступити з сим моим писанием , чрез которое яко доброго здоровя ваш мосьци  жадаю так, оного ж о тое пилио жадаю, жеби на тие річи, которые велімісьмо сему молодцеви говорити ваш мосьци, слушній отвіт мені через него учинились те, о що и повторе жадаючи, в сохранение Господу Богу ваш мосьци поручаем».[18, c. 219]
Саме в цей період Мазепа починає таємні контакти з поляками, а Новицький командує прикордонною службою і він був посвячений у всі плани гетьмана.
У скиненні Самойловича компанійці та сердюки участі не брали. Більша частина охотницьких підрозділів стояла на кордоні, захищаючи рубежі Гетьманщини від татар. Але, за свідченням француза Де ла Невілля, очевидця подій, і два сердюцькі полки Г.Василевича та С.Хворського навели жаху на старшину та росіян, коли вони оточили намет сина Самойловича і продемонстрували намір зупинити силою зброї державний переворот.[21. , c. 88 – 89]  Лише бажання не лити кров християнську з боку сина гетьмана відвернули міжусобицю.[3, c. 322] Але гетьман Мазепа, незважаючи на старшину, теж оцінив значення охотницького війська. За його клопотанням пункт 13 Коломацьких статей дозволяв гетьману мати охотницькі підрозділи.[3, c. 335] 
За Мазепи остаточно закінчується організація охотницького війська. Як і за Самойловича, регулярна українська професійна армія виконує найрізноманітніші функції: участь у бойових діях з турками і татарами, митна і прикордонна служба, охоронні функції, гарнізонна служба, поліцейські функції, розвідка. Мазепа майже не звільняє з посад охотницьких старшин, вони покидають свої пости або в результаті загибелі в бою, або за віком.
Про полковників охотницького війська збереглося мало даних. Але слід згадати  про двох охотницьких старшин, які залишили свій слід в історії України кін. XVII –поч. XVIII ст.
Ілля Новицький, за переказами нащадків, був шляхетського походження з околиць міста Ліда.[18, c. 218]
В 1671 – 1673 роках Ілля служив Речі Посполитій і був комендантом дилерської фортеці.[22, c. 15] 20 квітня 1673 року  він був призначений  Самойловичем полковником компанійського полку.[18, c. 218] В служба його пройшла в боях і походах, неодноразово він був на волосину від смерті. Бої з дорошенківцями, Чигиринські походи, розвідувальні рейди на Правобережжя. Прикордонна служба, ним створена ефективна система охорони кордону.[4] За відмінну службу з 1687 по 1690 рок Ілля Федорович отримав у подарунок від гетьмана 9 сіл і 1 містечко.[18, c. 219] Після 1697 року Новицький за віком йде у відставку і в 1704 році помирає. Після себе він лишив великий архів душе цінних документів і листів. Людиною він був освіченою і судячи з листів був випускником Києво – Могилянського колегіуму;  і мав дружні відносини з багатьма його викладачами.[16]
Дмитро Васильович Чечель походив з шляхетської родини з Поділля. Всередині 70 – х років XVII ст. йог сім’я переселилась на Лівобережжя. Очевидно, Дмитро служив у Самойловича, за Мазепи почався злет його кар’єри. З серпня 1695 року він – сердюцьких полковник. В 1696 він захищає кордон Гетьманщини .[18, c. 47] В 1697 році полковник Чечель – комендант Танської фортеці, обороняє її від татар.[25, c. 185] На початку XVIII століття Д.Чечель був командиром особистої охорони гетьмана. Жовтень–листопад  1708 року – Чечель керує обороною Батурина від військ Меншикова. Зрада одного зі старшин призвела до падіння столиці Гетьманату, Чечель зумів вирватися з міста, але його схопили і за деякими даними, колесували в Глухові.[18, c.48]
Головною бойовою одиницею охотницьких військ був полк. На відміну від громіздких реєстрових полків, охотницький полк, мав просту організацію з мінімумом бюрократії. Охотницькі полки були двох видів: кінні (охочекомонні, компанійські) і піхотні (охочепіхотні, сердюцькі). Кожен полк мав назвою прізвище свого командира: полк Новицького, полк Ворошила і т.д.[22, c. 16] Полк ділився на сотні, в сердюцьких полках було 6 – 10 сотень, у компанійських – 3–5. Сердюцька сотня могла мати до 200 чоловік, компанійська – 100–120. Перша сотня, як правило,була штабною.[21, c. 151] Сотні ділилися на курені (у сердюків – 10 чоловік, у компанійців 10 – 30), кожен курінь очолював курінний отаман. Курені були згуртованими колективами, де діяв принцип – один за всіх і всі - за одного. Полковник мав велику владу над полком, виконував і керівні, і судові, і господарчі функції. У підпорядкуванні полковника була полкова старшина – обозні (відав постачанням), писар( вів реєстр, відав розташуванням полчан), хорунжий (зберігав хоругву полку, був ад’ютантом полковника), довбиш (відповідав за збір полку по тривозі) і осавули (перші помічники і заступники полковника).[21, c.157; 13, c.47] Сотник мав трьох старшин: осавул, писар, хорунжий. Розташовувалися полки на територіях реєстрових полків на постій, як правило, до селян чи міщан.[13, c. 49] Дислокація дуже часто змінювалася, про що свідчать документи архіву полковника Новицького. Полковники підпорядковувалися гетьману, ними могли командувати за наказом гетьмана генеральні осавул чи обозний. Особливо досвідченим полковникам гетьман доручав командування кількома і охотницькими і реєстровими полками. Бойові операції планував для охотників особисто гетьман, який обов’язково радився з охотницькими полковниками і всіляко заохочував їхню ініціативу.[21, c. 244 – 245] Цьому сприяли великий бойовий досвід і професіоналізм охотницьких полковників.
Полковників і сотників на посади призначав особисто гетьман. При виборі головну роль відігравали дисципліна, професійні якості, вірність гетьману. Ось які вимоги описує в одному зі своїх листів гетьман Самойлович:  майбутній полковник повинен бути « человек нам зичливый, расторопный і пильний в своїх делах, жеби мог міти в руках своих».[13, c. 48] Рядові вояки теж  були професіоналами своєї справи. Ось що про сердюків і компанійців пише у листі до канцлера Головкіна гетьман Мазепа у травні 1700 року: «…на всякихъ труднихъ ризахъ онцю подпомагают и ратують м в самой баталии военной яко вступномь бою, так и в шанцахъ отважнее ставають».[21, c. 106] Кандидати у вояки проходили ретельний відбір, потім курс молодого бійця в якості молодика при досвідченому сердюку чи компанійцю, яких іменували «товариші», «полчани».[21, c. 152 – 153] 
При рядовому «товаришеві» було 1–2 молодика, при старшині – 2–4. Пройшовши вишкіл, молодики приймалися до війська у товариші. Сердюки і компанійці ніколи не називали себе козаками, а товаришами, полчанами, компанією. А ось в літописах і архівних документах охотників називають «козаки», «козацька піхота».
Особисто гетьман відав і забезпеченням охотницького війська. Іноді це питання було не зовсім врегульованим, бо гетьман хотів покласти утримання охотників на плечі заможних верств, старшини, а ті, в свою чергу хотіли зіпхнути цей обов’язок на селян.[13, c. 49] Іноді місцеві полковники-князьки провокували конфлікти між простим населенням і охотниками, аби завадити зміцненню влади гетьмана.[21, c. 84] Образ професійного вояка часто поливається брудом в козацьких літописах.
О.Сокирко детально вивчив питання забезпечення охотницького війська. Згідно його даних охотники отримували жалування дорочне і місячне.[21, c. 169] Річний дохід грошима становив у компанійців 60 – 70 золотих, сердюків -  40–50 золотих.[там же, ст. 178] Крім того з населення, де охотники стояли на станціях, збирали продукти. В похід охотники отримували обоз з продуктами на 1,5–2 місяці. Харчова цінність продуктів охотника становила на добу 3875–8572 ккал, що було набагато вище, ніж в арміях Росії і Європи.[21, c. 193] Ось які продукти, зібрані для полку, перечислено у відомостях полку Новицького: овес, борошно, різні крупи, горох, сіль, сало, масло, солод, лій, олія, мед, свинина, капуста, огірки, хміль, солона риба, цибуля, часник, качки, кури, гуси.[13, c. 48] Охотники отримували постачання від населення, його забезпечували місцева влада і старшини охотників, бюрократичний апарат, який був у Європі і розкрадав до половини постачання армії, в Україні був відсутній.[21, c.172] За дотриманням законності при зборах продовольства охотникам пильно стежив сам гетьман. В багатьох листах в архіві Новицького ми зустрічаємо  нагадування, щоб при зборах продовольства  все проходило «без докуки жителям тамашним».[ 13, c. 49] За порушення наказів та недостайні дії щодо населення, охотників карали батогами, киями, відрубували голову, спалювали живцем.[13, c. 47]
Віковий склад вояків охотницького війська становив від 18 до 50 років. З подачі старшинських літописів у працях багатьох істориків вкорінилася думка, що сердюки і компанійці – найманці–іноземці.[15, c. 106] Київський історик О.Сокирко проаналізував реєстри охотницьких полків, що збереглися в архівах, і прийшов до висновку, що більшість вояків–охотників – українці. Так, у квітні 1669 року гетьман Многогрішний у листі до царя, що полки Кіяшка та Ворошила складалися з жителів Полтавського, Миргородського і Лубенського полків.[21, c. 130] Абсолютна кількість полчан Новицького була українського походження (закінчувалися на –ич, -ко, -ий). Лише один курінь полку носив назву «волоський», очевидно він складався з вихідців із Волощини. Прослідкувавши списки охотників, Сокирко прийшов до висновку, що іноземців в охотницьких військах було не більше 5%, та й ці одружувалися з українками і швидко асимілювалися.[21, c. 135]
Охотницькі полки мали прапори, які перероблялися  із трофейних. Форма у вояків була однакова, шилася за рахунок гетьманського кошту. Так, сердюки мали мундир на 2 роки «красной мальвы бумажной», сині шаровари, білу кирею.[11, c. 79]
Озброювалися охотники шаблею, рушницею (карабін, рушниця, бандонет), пістолями, мушкети мала піхота – сердюки.[22, c. 17] Своєї артилерії охотники не мали, але відповідали за безпеку артилерії реєстрового війська.
На 1700 рік охотницьке військо складало 8 полків (5 сердюцьких і 3 компанійських) і було в руках гетьмана грізною силою. Охотницькі війська, воюючи, в основному, з турками і татарами виробили власну тактику ведення бою. Як правило, сердюки, використовували табір з возів, вогнепальну зброю, виснажували противника, якого потім добивали компанійські полки. Компанійці здійснювали рейди по тилах противника, атакуючи з флангів.[21, c. 237–238] При шикуванні першими в бій вступали спочатку товариші, потім – молодики. Добре трималися сердюки і в обороні. Обороняючи фортеці, вони здійснювали вилазки, блокували підкопи і, на думку старшинських літописців, були найбільш морально стійкими підрозділами в українських збройних силах.[14; 3, c. 229] Є відомості, що І.Мазепа планував провести військову реформу і збільшити роль і чисельність охотницьких військ в українських збройних силах.[21, c. 98] Але події 1708 – 1709 років та політика Петра I поставили хрест на цих далекоглядних планах.
Таким чином, в період Руїни (середина 60 – х рр. XVII ст. ) в Україні почалося формування на добровільній основі професійної армії на контрактній основі. Ця армія мала досить просту структуру, головною бойовою одиницею був полк, який, у свою чергу, ділився на сотні і курені. Гетьмани намагалися перекласти тягар утримання військ на заможне населення та полковників реєстрових полків, які поступово перетворювалися на місцеві олігархічні династії. Через це старшина реєстрових полків вороже ставилася до охотницьких військ, як опори центральної влади гетьмана. Більшість вояків складали українці (запорожці, випищики, міщани, селян брати в охотники заборонялось). Більшу частину військ складали вихідці з Правобережжя. Нові військові формування нараховували 8 полків і виконували широкі функції, які зараз виконують митна служба, прикордонники, внутрішні війська, міліція, збройні сили. Охотницькі підрозділи мали свою підготовку кадрів, головним стимулом до служби, крім кар’єрного росту та платні, були патріотизм і любов до Батьківщини.
 На жаль, Північна війна, політика уряду Пера I призвели до краху охотницьких військ на Україні: українські збройні сили були підпорядковані російському командуванню, сердюцькі полки було розпущено в 1726 році, а компанійські перетворено у допоміжні підрозділи російської армії.[21, c. 101]
               
РОЗДІЛ 2 
Бойовий шлях охотницьких військ в ост. трет. XVII  cт.

Більшість дослідників вважає, що охотницьке військо було у гетьманів в ролі придворної охорони і займалося лише придушенням повстань. Деякі історики називають охотницьке військо доповненням реєстрового, а досягнення і перемоги цього війська або замовчують, або приписують реєстровцям.[7, c. 93] На жаль, і Олексій Сокирко у своїх працях мінімально висвітлює участь охотницьких полків в бойових діях ост. трет. XVII ст.
А саме в цей період охотницьке військо проявило себе найбільш яскраво, захищаючи українську державу. В 1669 році, на жаль, свою військову майстерність охотники проявили під час гетьманських міжусобиць. На Правобережжі піднялися проти Дорошенка чотири реєстрові полки, незадоволені зближенням Дорошенка з Туреччиною, їх підтримали запорожці. Біля річки Рось в чистому полі Дорошенко і вірні йому сердюцькі полки були оточені повстанцями. Кілька тижнів тривала облога, але, створивши неприступний укріплений табір з возів, сердюки виснажили противника, відбивши усі штурми, і завдали повстанцям поразки.[21, c. 64] В цей час Дорошенко посилає вірні йому полки на Лівобережжя, аби втримати вірні йому Миргородський, Лубенський та Полтавський полки. На зустріч їм Многогрішний послав вірні йому реєстрові полки на чолі з генеральним  бунчужним Стрієвським . В авангарді його війська йшли охотницькі полки Михайла Кіяшка та Петра Ворошила.[21, c. 68; 22, с.18; 3, с.110] Охотницькі полки рішучою атакою оточили дорошенківський авангард і повністю його розгромили, його командир полковник Гамалія був взятий у полон.[21, c. 71] На жаль реєстровці серйозно воювати не збиралися, рухалися повільно, втративши шанс розгромити основні сили дорошенківців. Але ті не стали чекати розгрому і викликали допомогу – додаткові козацькі підрозділи з Правобережжя і татарські підрозділи. Вирішальний бій стався під Ромнами, військо Стрієвського було розбите, сам Стрієвський вже в перші хвилини бою зі штабом кинувся тікати. В ці трагічні хвилини ситуацію врятував охотницький полковник М.Кіяшко. Спираючись на дисципліновані охотницькі полки, Кіяшко зупинив втікаючих реєстровців,  взявши під контроль більшість обозу, спорудив табір з возів і дав відсіч дорошенківцями.  С.Величко зазначаю, що, якби Кіяшко «не стягнув через свою справність того розгромленого обозу і не втримав при ньому решту війська, то певне, мало б хто із того війська Стрієвського побачив би свою домівку».[3, c. 113] Виснаживши нападаючих впертою обороною, Кіяшко змусив їх тікати до Ромен.[22, c. 18] В бою було взято в полон писаря Дорошенка, полковників Кашівця та Вдовиченка, захоплено кілька прапорів і литаври.[там же] 
Наступний подвиг  охотники здійснили в 1674 році на Правобережжі,  під містом Ладижин. Гетьман Самойлович розпочав наступ на Правобережжя, більшість правобережних полків перейшли на його бік, Дорошенко утримав лише Чигирин і Паволоч.[15, c. 117] На прохання Дорошенка на Правобережжя рушили турецькі війська і татарська орда. На захист Ладижина на допомогу місцевим козакам Самойлович направив сердюцький полк під керівництвом Андрія Мурашка. Невдовзі місто оточило 40-тисячне військо турків з 80 гарматами. Намагаючись врятувати життя, ладижинці повірили вмовлянням турків і відкрили міські ворота. Полковник Мурашко і сердюки зачинилися в замку. Турки роззброїли козаків і почали в місті різанину жителів і грабежі.[14; 15, c. 119] Незважаючи на перевагу турків в 40 (!) разів, Мурашко з сердюками роблять вилазку в місто. На вулицях між сердюками і яничарами розгорівся рукопашний бій.[14] Частину жителів вдалося врятувати і відвести в замок. Два тижні трималися в замку сердюки, 11 атак турків відбили захисники. [14; 1, c. 160] Коли стало зрозуміло, що допомога не прийде, а боєприпаси підійшли до кінця, полковник Мурашко звернувся до полчан зі словами: «Друзі! Відомстимо смерть нашу, загинемо всі з честю, б’ючись за Вітчизну, не  купимо живота вічним безслав’ям!».[1, c. 161] Потім полковник і сердюки вийшли з замку і дали останній бій туркам. Загинули всі до одного, за однією з версій тяжкопораненого Мурашка схопили і стратили турки, за те, що він весь час ображав турецького пашу. Оборона Ладижина яскраво свідчить, що сердюки були не найманці, а українська національна армія професіоналів-контрактників. Немає жодних повідомлень, щоб наймані війська європейських держав йшли на смерть і рятували мирне населення.
Свою оцінку полковнику Мурашко в одному з листів до гетьмана Самойловича дав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Він звинуватив гетьмана у злочинній бездіяльності, а полковника назвав «нашим братом, добрим і відважним лицарем», який «за добре здоров’я Вітчизни й Ладижина і життя там своє поклав”.[3, с. 236; 24, с. 431] 
Саме завдяки діям мобільних охотницьких полків в 1676 році Дорошенко зазнав поразки, був блокований в Чигирині і здався російським властям.[13] Нова героїчна сторінка була написана охотниками під час Чигиринських походів у 1677 – 1678 роках. З 8 полків українських військ, які були захистом першої української столиці, Чигирина, 4 були сердюцькими (Журахівського, Ясликовського, Василенка і Рубана).[13] Доки реєстрові козаки і російська армія Ромодановського збиралися і повільно рухалися до Чигирина, гарнізон міста відбивав штурми, виявив « храброе сопротивление и безперестанные вылазки».[11, с. 177] Чигиринці постійні посилали прохання до гетьмана по допомогу, але Самойлович розумів, що це неможливо з його армією – ополченням. І тоді він відправляє попереду обоз з продовольством і боєприпасами. Провезти обоз в обложений Чигирин повинні були 1,5 тисячі сердюків полковника Жебиловського та 1 тисяча російських солдат «нового строю» Тумашева.[13] Дочекавшись, коли турки почали штурм міста, сердюки і росіяни вишикувалися ромбом і, використавши списи, прорвалися через ряди 90 – тисячного ворожого війська.[11, с. 178] Чигирин отримав підкріплення, боєприпаси і продовольство, бойовий дух турків підупав після такої демонстрації.
Коли російсько – українська  армія підійшла до Дніпра в районі Бужина, турки укріпили правий берег і намагалися завадити переправі противника. Вночі росіяни і реєстровці з півночі від Бужина, а сердюки з півдня форсували Дніпро і завдали удару з двох боків по позиціях турків на березі Дніпра.[15, с. 126] Плацдарм захопили і вранці 27 серпня 1677 року першими атакували турків компанійські полки Новицького і Павловського. Після 3–годинного бою турки почали відступати до Крилова.
28 серпня компанійці знову атакують турків, забезпечуючи переправу російсько – українських військ. Ілля Новицький особисто зустрівся в сутичці з татарським мурзою і мало не загинув, врятував його компанійський сотник, застреливши татарина.[13; 21, с. 243] 
Завдяки діям компанійців турки зняли блокаду Чигирина і відступили. Реєстрові козаки повернулися додому, а охотницькі підрозділи продовжували без відпочинку нести військову службу. Сердюцькі підрозділи лишилися в якості гарнізонів в правобережних фортецях. Полки компанійців Новицького, Павловського, Юриці забезпечили охорону південних і південно – західних кордонів Гетьманщини від татар.[4] Це було дуже актуально, бо в 1677 році кошовий отаман Іван Сірко уклав мир із татарами і кримчаки робили спроби атакувати Лівобережжя через землі запорожців.[24, с. 418] Крім цього, компанійці захищали жителів правобережних міст від грабунків запорожців і донців, окремі загони яких воювали в складі російсько – української армії під Чигирином і робили спроби поживитись за рахунок жителів Правобережжя. Полковник Новицький, за наказом Самойловича, організував дії на Правобережжі розвідувальних загонів і компанійців, які вели спостереження за рухом турецьких і татарських військ.[13] Відіграли вирішальну роль охотницькі війська і під час другого Чигиринського походу. Головну силу (до того ж найбоєздатнішу) гарнізону Чигирина складали сердюцькі полки.[15, с. 130] Знову на допомогу обложеним рушило російсько – українське військо Ромодановського і Самойловича. Після переправи через Дніпро шлях війську перепинили турецькі укріплення на Стрільниковій горі, де засіли яничари на чолі з Каплан-пашею.[15, с. 129] Спроби взяти штурмом гору закінчилися невдачею. І тоді рухомий сердюцький табір з возів обійшов гору з лівого флангу, загрожуючи туркам оточенням. Яничари вимушені були відступити.[21, с. 239; 3, с.230]
Було встановлено зв’язок з обложеними  і Самойлович замінив гарнізон свіжими силами із реєстровців. На думку старшинських літописців це було помилкою, бо недосвідчені в обороні фортеці підрозділи  не помітили турецький підкоп під фортечні мури. В стіні стався пролом, у місто увірвалися турецькі війська, реєстрові підрозділи в паніці почали тікати до Чигиринського замку. Швидкий наступ турків у місті зупинив сердюцький полк І.Рубана (867 чоловік). В рукопашному бою загинув сам полковник Рубан.[1; с. 161; 13]. Повністю блокувати замок турки не змогли, «ежеліе бы не піхота казацкая, сердюки, греблі до ночі боронили».[4, с.131; 14] Вночі, за наказом командування, росіяни і сердюки підірвали замок і гармати і через греблю «оборонною рукою» (очевидно під захистом табору з возів) прорвалися до головних сил.[3, с. 232] І знову успіх операції забезпечили злагоджені, дисципліновані дії сердюків, які на відміну від росіян (загинув воєвода Ржевський) не втратили бойовий дух і виконали обов’язок до кінця. В цей же час героїчно загинув, обороняючи Канів від турків, сердюцький полк і полковник Котуховський.[3, с. 234 ] Взяли активну участь охотницькі війська і в боях на Дніпрі в 1678 році.
В 1679 році під керівництвом наказного гетьмана, полковника Семена Самойловича компанійські полки під Києвом розбили татарські війська.[21, с. 145; 15, с. 178] В цьому бою взяли активну участь  охотницькі полковники Новицький і Ребриковський.
Гетьман І.Самойлович був видатним діячем і державником Гетьманщини. Вже будучи під арештом у Москві, на допитах він захищав охотницьке військо і доводив російським слідчим, що компанійські та сердюцькі полки створені виключно для оборони та підтримки порядку у Гетьманщині.[13]
А новообраний гетьман Іван Мазепа у листі від 12 лютого 1688 року запорожцям (з якими ворогував) доводив потрібність охотницького війська : в усіх державах регулярне військо «особо было держано для скорейшего в воинском деле поступка» і ці війська «готовы будут впредь защитом целости всенародной» .[21, с. 90]
Після невдалого походу на Крим, (1687 рік) гетьман Мазепа вирішує застосувати проти татар тактику, яку в 1812 році застосує проти французів російський полководець М.Кутузов. Сутність її полягає у постійних рейдах ворожими тилами невеликих кінних підрозділів для виснаження і ослаблення противника. Вже в 1688 році під командуванням охотницького полковника Іллі Новицького компанійський і Переяславський полки здійснюють рейд на Очаків.[6, с. 275] В 1689 році саме сердюки врятували від поразки російсько–українське військо, у битві при Чорній Долині. Коли під ударами татар почали повністю відступати охтирський та харківський слобідські полки, сердюки рушничним вогнем відбили атаку татарської кінноти.[21, с. 238 - 239]
В 1690 році Мазепа і Новицький розробили і здійснили успішний рейд на фортецю Кизикермен.[21, с. 244] Цього ж року Новицький, очолюючи 3 сердюцькі, 3 компанійські і 2 реєстрові полки, здійснює успішний рейд і спустошує околиці Очакова.[21, с. 244 - 245] 1692 рік – новий похід на Очаків.[21, с. 245; 15, с. 153]
В 1691 році компанійські полки Ростковського, Кузьмовича, Новицького та Лубенський полк ліквідували бандитське угрупування із запорожців, які грабували і тероризували населення прикордонних південних полків.[21, с. 87]
В 1693 році рей компанійців Пашковського та Переяславського полку на фортеця Тягин зірвав грабіжницький напад татар на Лівобережжя.[21, с. 245]
В 1694 році правобережні козаки С.Палія та компанійці Пашковського і Кузьмовича здійснили блискучий рейд на Очаків. Одна частина вояків виманила частину турецького гарнізону з фортеці вдаваним відступом, друга частина із засідки повністю знищила турецький загін. Було захоплено 90 полонених і турецькі прапори.[21, с. 246; 1, с. 161; 15, с.154]
В 1696 році під Азовом половину українського корпусу становили сердюки і компанійці. Саме охотницькі підрозділи Федькова та Котуховського зірвали спробу татар прорватися до обложених в Азові, 27 липня 1696 року за своєю ініціативою реєстровці та сердюки захопили частину укріплень Азова і дві доби відбивали спроби турків повернути укріплення. 19 липня турецький гарнізон Азова капітулював.[15, с. 157; 21, с. 247] Цього ж року компанійці Новицького та Лубенський полк розбили на кордоні Гетьманщини білгородських татар і здійснили рейд до Дубосар.[6, с. 277; 15, с. 180] За бойові заслуги від гетьмана Мазепи полковник Новицький отримав звання значного військового товариша.[9]
В 1697 році сердюцькі полки героїчно захищають захоплені турецькі фортеці на Дніпрі. У цих боях прославилися сердюцькі полковники Д.Чечель і Шульга.[8; 25, с. 185; 21, с. 249] В цей час оборону кордонів від татарських набігів, за наказом І.Мазепи, здійснює з компанійськими полками полковник Новицький.[25, с. 189]
В 1700 році ця тяжка війна закінчилася для Росії вигідним мирним договором. Але відпочинку для поріділих у боях українських полків не настало. Почалася Північна війна і виснаженим підрозділам української армії довелося воювати у чужих краях і за чужі інтереси.
Таким чином, новостворена, регулярна українська армія відіграла  значну роль у війнах ост. трет. XVII століття. Охотницькі підрозділи героїчно захищали рідну землю від турецько – татарських агресорів, багато рядових сердюків і компанійців життям заплатили за безпечне життя населення Лівобережжя, героїчних полковників А.Мурашка, П.Котуховського, І.Рубана, Д.Чечеля, І.Новицького повинні знати і пам’ятати нащадки.

ВИСНОВКИ

Джорджу Вашингтону належить вислів : «полагаться на ополчение то же, что опираться на сломанный посох». Цю істину ще в другій половині XVII століття усвідомили українські гетьмани і почали формування української професійної національної армії на добровільній, контрактній основі. Ізоляція України з боку Польщі не дозволила залучити до української армії армії іноземних найманців, тому кадри до армії нового типу бралися місцеві (міщани, козаки – випищики, запорожці, козаки з Правобережжя), служити йшли ті, хто не зміг влаштуватися у суспільстві чи у вирі війни втратив родину.[21, с.61, 131- 132] Перші підрозділи нового, охотницького війська з’явилися у гетьманів П.Тетері і І.Брюховецького. Остаточно закріплюються охотницькі підрозділи за гетьманів П.Дорошенка і Д.Многогрішного. Спочатку на Лівобережжя сформовано 3 полки, на 1700 рік існує уже 8 полків охотницького війська. Організація цього війська була проста – головною бойовою одиницею був полк, який ділився на сотні та курені. Бюрократичного апарату в охотницькому війську не існувало. Гетьман, за рахунок своїх коштів та заможних верств населення, утримував охотницькі війська. Коло обов’язків нового війська було широким: участь у бойових діях, охорона кордону, забезпечення правопорядку, охорона державних установ та посольств, розвідка, гарнізонна служба тощо. Охотницькі війська мали свою систему відбору і підготовки, що забезпечувало високий професіоналізм і дисципліну. Сердюки і компанійці прославилися не тільки придушенням повстань, про що дуже люблять писати історики (а захист власності  життя громадян теж є важливою функцією), але й участю у боях з польськими, турецькими і татарськими загарбниками. Не тільки звитяги запорожців чи козаків, а й перемоги охотників вписали яскраві сторінки в історію України. Оборона Ладижина, Корсуня, Чигирина, битви під Бужином, Очаковом, Азовом є прикладами військової доблесті і патріотизму, які повинні вчити майбутні покоління.
До 1700 року поступово реєстрове військо стає додатком української професійної армії, а не навпаки. Мазепа, діяч з європейською освітою і досвідом, планував поступово трансформувати українське реєстрове військо в охотницьке.[21, с. 98] Події початку XVIII століття (реформи Петра І в Росії, Північна війна, зрада старшини) не дозволили збутися цим планам: сердюцькі полки було ліквідовано, компанійців перетворено у допоміжні підрозділи російської армії.
І, перефразувавши вислів автора «Історії Русів», можна сказати, що охотницьке військо в ост. трет. XVII століття було «ангелом – охоронцем» не тільки гетьмана, а й усієї української держави – Гетьманщини.[11, с. 186]

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.    Бантыш – Каменский Д.Н. История Малой России. – Часть вторая. – М.: Типография С.Селивановского, 1830. – 296 с.
2.    Бантыш – Каменский Д.Н. История Малой России. – часть третья. – М.: Тмпография С.Селивановского, 1830. – 375 с.
3.    Величко С.В. Літопис. – Т.2. – К.: Дніпро, 1991. – 642 с.
4.    Вирський Д.С. Чигиринські війни: тризна по славі - Режим доступу: //http://hist. cisoft. org/ istoria – ukraini/138/20200 – getman – demyan – ignatovich – i – kozacko – starshinski – rodini.
5.    Гуржій О. Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К.: Альтернатива, 1999, - 141 с.
6.    Гуржій О. Чухліб Т. Історія козацтва. Держава – військові битви. – К.: Арій, 2011. – 464 с.
7.    Журавльов Д. Гетьман І. С. Мазепа – полководець.// Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії/ Збірник наукових праць. – Харків: Бізнес Інформ, 2000. – с. 92 – 98.
8.    Заруба В. М. Боротьба за гирла Дніпра і Бугу в 1697 – 1698 роках - Режим доступу: //http:// www. Cossack dom. com/ articles/z/zaryba borba.htm.
9.    Заруба В.М. Охоче комонний полковник Ілля Новицький та його архів- Режим доступу: //http://library.org .ua/load.php.
10.    Заруба В.М. Українське козацьке військо в російсько – турецьких війнах останньої чверті XVII століття. – Львів: 2004. – 23 с.
11.    Коннисский Г. История Русов или Малой России. – М.: 1846. – 306 с.
12.    Кочерга В. Гетьман Іван Мазепа – талановитий політик і військовий діяч. - Режим доступу: //http://foltrans lit. appspot.com/ files/ Ivan – Mazepa – I – yoho – doba – istoria – kultura – nacionalna – pamjat. pdf.
13.    Лівобережне козацьке військо доби руїни- Режим доступу: //http:// knowledge. allbest.ru/history/ 2c0a65635a2ac78a4d43a88421216 c.27_3. Html.
14.    Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки- Режим доступу: //http://litopys.org.ua/grab/hrab.html.
15.    Літопис Самовидця. – К.:Наукова Думка, 1971. – 207 с.
16.    Мицик Ю.А. Кілька листів з архіву козацького полковника Іллі Новицького// Рукописна та книжкова спадщина України - 2000. – Вип. 6 – с. 160 – 173.
17.    Охотницьке військо як український аналог європейського найманства - Режим доступу: //http:// getm.Io.ua/s101665.
18.    Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 602 с.
19.    Сердюки - Режим доступу: //http://ru.wikipedia.org/wiki/сердюки.
20.    Сердюки - Режим доступу: //http://slovar.com.ua/kozak/1830. html.
21.    Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 – 1726 рр. – Наукове видання. – К.: Темпора, 2006. – 280 с.
22.    Сокирко О. Охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини: історія виникнення//Київська старовина. – 1998. - №4. – с. 14 – 21.
23.    Чухліб Т. Культура військового будівництва за козацької доби - Режим доступу: //http://kozak – biblio.web – box.ru/audit.html/kozactvo – v – minulomu/chuhlb – Taras – Vasilovich – kultura – viskovogo/.
24.    Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – т.2. – К.: Наукова Думка, 1990. – 560 с.
25.    Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – т. 3. – К.: Наукова Думка, 1990. – 560 с.