ТЕМА РОБОТИ: ДОСВІД РОЗБУДОВИ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

ЗМІСТ:
Вступ…………………………………………………………………………………….…..6
РозділI. Центральні органи влади Війська Запорізького.…….……………… …...…7
РозділII. Правові основи Війська Запорізького ……………...........................................................................................................................…14
РозділIIІ. Формування постійної армії в Україні ……………………………….…….21
Висновки………………………………………………………………………….…….…...28
Список використаних джерел………………………………………………………......……30

ВСТУП

Здобуття  Україною  незалежності в 1991 році поставило завдання перед молодою державою створити державний аппарат на сучасній основі. Однак цей процес просувається дуже повільно і далекий від завершення. Про це свідчать і останні події в Україні. Тому актуальним є вивчення історії розбудови української козацької держави в другій половині  XVII ст. 
Метою даної роботи є висвітлення процесу формування державного апарату, правової системи та організації професійної, національної армії на контрактній основі в Україні др. пол. XVII ст.
При написанні роботи були використані наукові методи аналізу існуючих даних в джерелах і науковій літературі і синтезу.

РОЗДІЛ 1 
Центральні органи влади Війська Запорізького

В 1648 році в Україні почалася Визвольна війна проти польсько-шляхетського гніту. Під час цієї війни не тільки було ліквідовано в Україні кріпацтво і феодальні порядки, але й започатковано розбудову Української козацької держави – Війська Запорізького. Засновником цієї держави є гетьман Богдан Хмельницький.    
 Більшість істориків датою початку незалежної козацької держави вважають лютий 1649 року. В цей час до Чигирина на переговори з Хмельницьким прибуло посольство Речі Посполитої на чолі з українським магнатом Адамом Киселем [20; с.136]. Польські посли відразу помітили зміни у поглядах і настроях Богдана Хмельницького. Вже на першій зустрічі Хмельницький заявив, що буде будувати  незалежну українську державу, а про повернення до попередніх порядків не може бути й мови. Багато істориків причину цього рішення бачать у впливі народних мас на гетьмана, що зустрічі з простими людьми надихнули Богдана Хмельницького на рішучий крок.
  Але для Хмельницького це було непросте рішення і його він прийняв не під впливом  народних мас. Історики часто забувають, що Богдан Хмельницький, по-перше, жив у XVII ст., а в поглядах і діях людей того часу велике значення мала релігія і церковні служителі. По-друге, гетьман походив з шляхетського роду, а в ті часи для дворян велике значення мали закони честі і поведінки лицарства. На мою думку, до рішення створити незалежну державу гетьмана підштовхнули і надихнули ієрархи Української та Вселенської православної церкви. Православ'я  переживало тоді складні часи: відособлення  православної церкви Московської держави в кінці XVI ст., відсутність православних держав, які б підтримували церкву, загибель Візантії в середині XV ст., яка була оплотом православ'я на сході Європи, наступ католицизму. Тому ієрархи православної церкви побачили в подіях на Україні реальну можливість дати відсіч наступу католицької церкви на сході Європи. Адже Римські Папи вважали Польщу бастіоном католицизму в Східній Європі.
  Всі дані свідчать ,що до грудня 1648 року метою Хмельницького було поновлення прав козацтва та православної церкви в Речі Посполитій та припинення безчинств польської шляхти. Про це свідчить те , що Хмельницький після блискучих перемог і краху польської армії не рушив на Варшаву  і навіть взяв участь  у виборах польського корля, підтримавши  одного з кандидатів. Це було природньо: шляхтич Хмельницький присягав вірно служити королю і був зобов'язаний, як людина релігійна, цю присягу дотримати.
   Але в грудні 1648 року, коли Хмельницький повернувся в Київ, сталися події, які змінили ситуацію. В Києві Хмельницького зустріли митрополит Київський Сильвестр Косів і єрусалимський патріарх, який зупинився в Києві на шляху з Москви додому.
  Під час зустрічі з гетьманом ієрархи схилили Хмельницького до розриву з Польщею. Для віруючої людини це мало велике значення. Остаточне рішення гетьман прийняв не відразу. Певний час його мучили докори сумління про порушення присяги королю, але все-таки релігійність Богдана взяла гору. Дуже добре терзання гетьмана  в своїх роботах зображує Микола Костомаров [14; с.295 - 296].
 Тому слід вважати ініціатором утворення української держави Православну церкву. Досі історики не змогли остаточно визначитись щодо форми правління в козазькій державі. Одні історики підримують точку зору Липинського про монархію в Україні, інші бачать в Україні республіканський устрій. 
Найвищим органом влади в козацькій державі була Генеральна козацька Рада [12; с.8]. Цей орган влади був запозичений із Зопоріжжя. До ради входили козацька старшина та представники від козальких полків [14; с.407]. Часто в Україні збиралася так звана Чорна Рада. Її ініціатором, як правило, виступав простий люд, «чернь» [12; с.8]. В таких Радах крім козаків приймали участь міщани, шляхтичі і навіть вільні селяни. Чорна Рада збиралася в надзвичайних ситуаціях або коли простий народ був незадоволений рішеннями Генеральної козацької Ради [там же]. Козацькі Ради мали великі повноваження: обирати й усувати від влади гетьманів, оголошували війну, затверджували мирні договори, обирали Генеральну старшину. Рішення на Раді приймалося більшістю голосів. Правда, метод голосування був досить архаїчним: переможець визначався за силою крику та киданням в повітря шапок. Незважаючи на це, слід визнати, що в Україні ішло зародження демократії, парламентаризму. Особливо це проявлялося під час виборів гетьмана та інших урядовців. Напередодні Ради та під час її проведення активісти кандидатів на посади вели серед козаків агітацію, старшини на виборах звітували про свою діяльність. Виборче право не було зафіксовано в державних документах, а відноситься до звичаєвого козацького права, яке виникло на Запорозькій Січі і веде свій початок ще з первісних часів [31; с.166-167].
       Генеральна козацька Рада проводилася 2-3 рази на рік, як правило на церковні свята - Різдзво, Великдень та Покрову. Позачергові Ради збиралися в разі потреби [24; с.159].  Рада починалося урочисто: били в литаври, скликаючи козаків на Раду. Козаки приходили святково одягнені, шикувалися по полках півколом. В центр виходила старшина на чолі з гетьманом, який і відкривав Раду. На знак поваги один до одного козаки і старшина були без шапок [12; с.11]. Хоча формально гетьмана повинні були переобирати щороку, але за Хмельницького встановлюється звичай виборів гетьмана пожиттєво – «доживотно» [24; с.38].
 Поступово Рада збиралися все рідше і її функції на себе перебирають Ради старшин. Н.Полонська – Василенко визначає три види таких Рад:
1. Гетьман і Генеральна старшина.
2. Попередні учасники разом з полковою старшиною.
3. До попереднього складу учасників долучались заможні козаки без посад, верхівка духовенства і міст [там же, с.158].
В радах старшини історик Іван Крип’якевич вбачає формування постійного українського парламенту [12; с.12].
Найбільші суперечки істориків викликає питання про роль посади гетьмана в Українській козацькій державі. Кожен історик намагався, виходити зі своїх політичних уподобань, приписувати своє бачення  посаді гетьмана. Л.Липинський бачить його монархом, інші  (Н.Полонська-Василенко, М.Грушевський) фактично прирівнюють посаду гетьмана до посади президента [ 18, с. 146; 30, с.181; 7, с.53; 24, с.29].  На мою думку посада гетьмана дійсно є посадою президента Української козацької держави. Причиною її появи стало поєднання козацьких державних традицій з польськими державними традиціями.
З одного боку, із Запорозької Січі цей устрій поширився на всю Україну, з давніх часів обирали гетьманів та кошових отаманів щорічно і вони, маючи велику владу, не могли передати її у спадок [31, с. 163]. З іншого боку, Україна  довгий час була в складі Речі Посполитої, де короля обирала шляхта і без дозволу сейму, обраного шляхетським станом, король не міг чинити жодного кроку в політиці самостійно [14, с.134-135]. Тому в шляхетській Польщі фактично була обмежена монархія, але коли цей лад наклався на українське суспільство, яке позбавилося феодальних порядків, в поєднанні з козацькими традиціями це дало республіку. Посада гетьмана була виборною, жодних доказів того, що гетьман Війська Зопорізького міг передавати свій титул і владу у спадок, немає [30, c.181; 24, с.31; 14, с.323]. В умовах тяжкої війни, яку вела козацька держава за своє існування проти Речі Посполитої, повноваження гетьмана були великі. Він був  глава держави, головнокомандувач, очолював виконавчу владу – Генеральну Старшину, мав законодавчу владу (видавав укази, універсали, які мали силу закону), був найвищою  судовою інстанцією, міг за згоди козаків призначити полковників, роздавав державні землі Війська Запорізького у рангове володіння старшині [24, с. 156; 14, с.407]. Ще однією особливістю козацької держави Б.Хмельницького було те, що утворилася вона в XVII столітті. Це був складний період в історії Європи, коли ламалися старі феодальні порядки і народжувалися нові капіталістичні, ринкові відносини. Перших ударів старому ладові завдали Нідерландська революція XVI ст. і Англійська революція сер .XVII ст. Але в XVII ст.. ще сильними були старі традиції, згідно яких  на чолі держави повинна була  бути людина монаршого походження. Тому і Голландська республіка запросила до себе на пост глави держави принца Оранського, Англійська республіка трансформувалася в протекторат Кромвеля, який намагався  передати свій титул лорда-протектора своєму синові у спадок. Схожі тенденції були і в Україні. Б.Хмельницький в 1650-1653 рр. намагався породичатися з молдавськими господарями і передати владу синові Тимошу [7, с.53].  В Універсалах, дипломатичних документах зустрічаються вислови типу «Гетьман з Божої милості», «дідичний князь», «єдиновладний самодержавець», які більше відповідають монарху, а не виборній посаді [24, с.28-31]. За тодішніх реалій було два шляхи майбутнього Української козацької держави: або заснувати власну монархічну династію, породичавшись з одним  із монархічних родів, або стати васалами, прийняти протекторат сусідньої з Україною монархії  [30, с.174-175]. Інакше в очах тодішніх правителів Європи «безродній» гетьман Богдан Хмельницький залишився б бунтівником, який представляв небезпеку не тільки для Польщі, але й для інших держав. Ще у 1648 році польська дипломатія почала вмовляти російського царя  допомогти придушити повстання на Україні, бо воно може перекинутися на територію Росії [14, с.216-217]. Через загибель Тимоша перший шлях зазнав краху. Тому Хмельницькому та його наступникам залишалося лише вибирати протектора для Української держави [30, с.175]. В оточенні феодальних монархій, не маючи виходу до моря, молода українська республіка була приречена на  загибель.
З козацької військової адміністрації народилися і органи виконавчої влади Війська Запорізького - Генеральна Старшина [24, с.159]. Уряд підкорявся безпосередньо гетьману, його члени обиралися за згодою гетьмана Генеральною козацькою радою [14, с.323]. З приводу того, хто був другою особою в уряді після гетьмана, думки істориків розділилися. Наприклад, О.Субтельний, Т.Яковлєва вважають, що  «душею і мозком» уряду був генеральний писар [30, с.182; 32, с. 143]. Інші історики ключовою особою вважають генерального обозного [24, с. 160; 12, с.12]. У важких умовах уряду Війська Запорізького довелося вирішувати і цивільні, і військові питання, через що О.Субтельний влучно називає Генеральну Старшину «гібрид генштабу і ради міністрів» [30, с.182]. Якщо взяти за ознаку все-таки близькість до особи гетьмана, то слід визнати виключний вплив генерального писаря. В його руках був архів, дипломатичні відносини (фактично він виконував роль міністра закордонних справ), складання універсалів гетьмана, вся гетьманська канцелярія. Тим більше, що, як правило, цю посаду займали люди, які мали європейську вищу освіту [32, с.143]. Разом з гетьманом писар вів Генеральну Раду, зачитував Раді листи від іноземних держав [12, с.11; 31, с.163]. Далі в уряді йде Генеральний обозний, який відповідав за забезпечення козацького війська всім необхідним в мирний і воєнний час, хід мобілізації на випадок війни [24, с.160]. Генеральний суддя відав судовими справами та здійсненням судочинства. Два генеральні осавули були помічниками гетьмана і мали широке коло справ: прикордонна служба, виконання доручень гетьмана, зустріч і забезпечення іноземних посольств, розслідування небезпечних злочинів, участь в посольствах до інших держав [12, с.163-164]. Велике значення в уряді відігравав і Генеральний скарбничий або підскарбій. Своєї грошової одиниці Військо Запорізьке не мало, тому використовувало валюту інших держав, в основному золоті та срібні монети. Підскарбій відав збором податків з міст та селян (побір, ланове та інше), митних зборів (індукта з імпорту та евекта з експорту) [там же, с.13, 15]. Були й інші, другорядні посади в уряді, які мали мінімальне значення: генеральний бунчужний, генеральний хорунжий, генеральний пушкар [24, с.160]. Вони, в основному, відповідали за символи української держави – клейноди [12, с.11]. Ці знаки для козаків мали велике, майже священне, значення. Зокрема, достатньо було гетьману підняти свою булаву, щоб привести Генеральну козацьку раду до порядку [там же]. До символів, знаків влади відносилися: гетьманська булава, хоругва (прапор), бунчук, державна печатка із зображенням герба Війська Запорізького (піший козак з мушкетом на плечі), бубни, труби і литаври (під їх звуки козаки збиралися на Раду і йшли у бій) [12, с.11]. Охорону державних символів і гетьмана здійснював Чигиринський козацький полк, який фактично виконував функції гетьманської гвардії [14, с.233]. Якщо гетьман або інший генеральний старшина не могли виконувати свої обов’язки, а  переобрання було фізично неможливим, в цьому разі за згодою козаків на вакантну посаду тимчасово призначалася авторитетна людина, яка іменувалася наказний гетьман, наказний осавул і т.д. За здійсненням повноважень урядовцям гетьманом надавалися земельні володіння з селянами, за рахунок яких старшина жила і виконувала свої повноваження [14, с.396]. 
Отже, в ході Визвольної війни в результаті творчості вільних від феодальних пут народних мас на основі козацьких традицій та польського державного устрою в Східній Європі виникла самобутня козацька республіка з виборним ладом – Військо Запорізьке. За формою правління це була фактично президентська республіка, де гетьман (президент) мав величезні повноваження і обирався пожиттєво («доживотно»). Військові дії з Польщею придали цій республіці за словами І.А. Мішиної «воєнно–становий характер» [20, с136]. На жаль, це не дало можливості розвинути демократичні засади і створити повноцінний український парламент (законодавчу владу). В майбутньому це призведе до втрати Українською державою своєї незалежності та її поділу між сусідніми державами. 

РОЗДІЛ 2 
Правові основи Війська Запорізького

Правова база Української держави формувалося в складних умовах бойових дій з шляхетською Польщею, кримськими татарами. З іншого боку вона в себе увібрала кілька видів джерел права. Зокрема на території Війська Запорізького продовжували діяти частково закони Речі Посполитої. Ті статті Литовського статуту 1588 року, що не суперечили новим реаліям життя, продовжували діяти; населення, яке звикло до цих правових норм, їх дотримувалося [27,  с. 6]. Слід врахувати, що джерелом і основою цього правового документа була «Руська Правда» Ярослава Мудрого, до якої було додано елементи литовського права та польського звичаєвого права [там же]. Тому на основі цих актів слід вважати, що правові основи Української козацької держави частково є спадкоємцями правових основ Київської Русі [14, с.395;  24,  с.166]. 
Другим джерелом права, яке дістали Українська козацька держава у спадок від Речі Посполитої і це джерело має європейське походження, було Магдебурзьке право. Ще в часи Польщі були видані збірники цього права, які діяли в великих містах України: «Зерцало саксонов» (автор М. Яскер, видано в Кракові в 1536 році), «Право громадське хелмінське»(1584), «Порядок прав громадянських магдебурзьких» (автор В.Троїцький, видано в 1559), «Артикули права магдебургзького» (автор Я. Кірштейн, видано в 1557 році) [25,  с.53]. Міста, крім особливого управління, про яке йшлося вище, мали і свою особливу систему судоустрою, і судочинства. Вели судові засідання війт (голова) і лавники (подібні до присяжних засідателів). Розслідував справу і підтримував обвинувачення спеціальний посадовець – інстигатор [12,  с.6].  Якщо підозрюваний не визнавав обвинувачення, у особливих випадках могли застосувати тортури [там же, с.7]. Врятувати засудженого від смертної кари могло заступництво Православної церкви або готовність якоїсь дівчини чи жінки вийти заміж за засудженого.[там же]. Згідно з міським правом жителі міст були вільними людьми [25,  с.53]. 
 Ще одним важливим джерелом права Української козацької держави були договори, які регулювали питання устрою державної влади в Україні. Це, зокрема, угода з Туреччиною (липень1648 року), Зборівський (1649 року) та Білоцерківський (1651) трактати з Польщею, «Березневі статті»1654 року з Московською державою; Гадяцький трактат з Польщею 1658 року  [27,  с.7-8]. Ці правові акти узаконювали сформовані в ході Визвольної війни форму правління та державний устрій  [там же, с,13-24]. І король польський, і цар  московський зобов’язувалися поважати існуючі в Україні владу і порядки, встановлювалися територія козацької держави, гранична чисельність збройних сил та обмежувалися можливості у відносинах з іншими державами [там же]. Дуже цікавим пунктам у Зборівському та Білоцерківському трактатах є те, що гарантом виконання цих угод ставала сусідня держава-посередник – Кримське ханство [там же, с.7]. Отже вищезгадані норми Української держави на міжнародному рівні були визнані законними. 
Але правовою основою  життя населення Української козацької держави стало козацьке звичаєве право. Всі дослідники, починаючи з Самовидця і до сучасних істориків визнають вплив козацького звичаєвого права на формування правової бази у Війську Запорізькому [12, с.9; 17, с.51; 3,  с.23; 18,  с.136; 25,  с.53; 13, с. 374; 24,  с.166].  Деякі історики вважали це джерело права ознакою відсталості, пережитком родового ладу [18, с.136]. Але при детальному вивченні стає зрозумілим, що саме ці правові основи дозволили створити в середині XVII ст. в Східній Європі демократичну козацьку республіку. Які ж були основи цього права?
По-перше, це високий рівень освіти серед населення. Це підтверджує в своїх творах М. Грушевський [7, c.22]. А Павло Алепський, якому довелося проїжджати Україною під час Визвольної війни, зазначав, що всюди тут знають грамоту і навіть жіноцтво у козаків вміє читати і писати [12, c.16].
По-друге, це рівноправність у відносинах. Цей факт в своїх працях підтверджує Г. Боплан [4,  c.118].
По-третє, основою цього права була демократія, яка проявилася і під час виборів посадових осіб, і при вирішенні важливих державних питань. У козаків діяв принцип: де троє козаків, там двоє третього судять [12, c.12].
І, нарешті, козацькі звичаї виховали у населення України прагнення, жагу до волі. І воля, здобута в бою, цінувалася вище за будь-який скарб. Сам Богдан Хмельницький писав в одному з листів: “У нас воля всім. Вільно людині звідки-небудь приїхати і жити безпечно, і видати її без дозволу війська не вільно.” [12, c.16]. В 1653 році сотник Пилип Уманець писав у Путивль російському воєводі: “Ми з ласкою Божою тепер не прості, а лицарі Запорозького Війська! Тепер у нас ні пана, ні воєводи, ні старости нема.” [там же]. Усвідомлення себе вільними створювало особливі відносини в українському суспільстві. Павло Алепський згадував: “Козацька країна була для нас наче би наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі…” [там же].
 Про панування в Україні небаченої в Європі свободи і рівноправності в своїх листах зазначає навіть король Швеції Карл-Густав IV [24, c.28].
Козацьке звичаєве право існувало в усній формі, його носіями і гарантами виступали старі козаки [12,  c.9; 31,  c.183]. Саме вони знали з діда-прадіда козацькі звичаї, були їх гарантами, забезпечували їх втілення в життя.
Умовно козацьке звичаєве право можна поділити на виборчу, цивільну, кримінальну галузі. Про порядок виборів посадових осіб у козаків вже  йшла мова вище. До цивільної галузі козацького права можна віднести таке явище, як займанщина. Згідно цього звичаю селянин чи козак міг селитися на вільних землях, обробляти їх і вони без будь-яких документів ставали власністю цієї людини  [1, c.143-144].  
Цікавою була галузь козацького кримінального права. До Визвольної війни на території України існувала розгалужена польська судова система. Селян–кріпаків на свій розсуд судив пан, їхній власник. Для вільного населення існували земські (цивільні), гродські (кримінальні справи) та підкоморські (земельні) суди. Апеляційні суди знаходилися у Любліні та Вільнюсі (Вільно). Їх основою було так зване Саксонське провінційне право [24, с.166]. Смертна кара для селян, її спосіб визначав пан; шляхтичам стинали голову, інших вільних людей за рішенням суду вішали на шибениці [12, с.7]. Після вигнання польської шляхти і польської влади з України тут запроваджується козацький суд, який був започаткований на Запорозькій Січі. Встановлюються сільські, сотенні, полкові суди та Генеральний суд. Найвищою судовою інстанцією був гетьман, який міг скасувати рішення будь–якого суду [24, с.166]. Міста та Православна церква мали свої суди [там же, с.171]. Знову таки козацьке звичаєве кримінальне право існувало в усній формі, а його носіями і гарантами були старі козаки [31, с.183]. Суд козацький був виборним, демократичний і швидкий. Бюрократична тяганина була відсутня [там же, с.189]. В цих судах дуже велике значення мали виховні заходи, враховувалася попередня поведінка підсудного [там же]. До страти, як крайнього заходу, вдавалися за особливо тяжкі злочини: зрада, крадіжки у великих розмірах, зґвалтування жінок [там же, с.189]. В деяких випадках застосовували тортури [там же]. Дуже часто винних брали на поруки козаки полку або церква [там же]. Найпоширенішим способом покарання було прикування до ганебного стовпа і покарання киями [там же, с.191-192]. Іноді застосовували пошкодження членів: ламали руку або ногу, відрізали вухо [там же, с.191]. В деяких справах можливі і інші покарання: шибениця, залізний гак (винного вішали за ребро, доки він не помирав), і навіть дуель [там же, с.192-193]. На жаль козацьке звичаєве право не було письмово зафіксоване. Лише в 1710 році вже у вигнанні гетьман Пилип Орлик затвердив першу Конституцію Української держави, яка вважається найдемократичнішою конституцією тодішньої Європи. І, як свідчить відомий знавець права Л.Окіншевич,  «Бендерська конституція» 1710 року базувалася і «поновила давні козацькі традиції» [24, с.158]. В цьому правовому документі ми бачимо давні ідеї обмеження влади гетьмана, захист інтересів козацтва, відновлення повноважень Ради, виборність влади, відновлення давніх судових традицій [27, с.25-37]. Можна тільки гадати, якою була б Україна, якби ця Конституція почала діяти на території України. Але  цей прогресивний юридичний документ так і залишився на папері [там же, 9-10]. 
Отже, в перше десятиріччя існування Війська Запорізького, як держави, ішло формування правової системи цієї держави. Вона формувалася на основі елементів саксонського, польського звичаєвого, магдебурзького права, які дісталися Україні у спадок від Речі Посполитої. Проте правовою основою  життя населення Української козацької держави стало козацьке звичаєве право. Саме ці правові основи дозволили створити в середині XVII століття в Східній Європі демократичну козацьку республіку. Це право грунтувалося на високому рівні освіти, рівноправності і демократизмі; заклало підгрунтя для відродження української демократичної держави в XX столітті.
 РОЗДІЛ 3
Формування постійної армії в Україні

В др. пол. XVII століття  в Україні формується охотницьке військо, яке було   в Україні національною, професійною армією з високим рівнем підготовки на добровільній, контрактній основі.
З’явилося охотницьке військо внаслідок розколу України на Правобережжя і Лівобережжя, і перші охотницькі підрозділи можна бачити у правобережного гетьмана П.Тетері та лівобережного І.Брюховецького. Причину цього називає І.Крип’якевич: погано дисципліноване, недостатньо навчене козацьке військо (яке багато хто з істориків асоціює з ополченням) мало «свої політичні претенсії,  бажало держати провід у своїх руках, і в війні і в мирі, мішалося у пляни полководця і не раз ішло з ним у розріз. При низькім освідомленні і вузьких поглядах маси, воно приносило все гіркі овочі для держави».[29, с.13] Сюди слід додати і дії козацької старшини від полку і вище, яка діяла за принципом : «Що не панек, то гетьманек». Тому за цих обставин опорою гетьманської влади  лише професійна армія. Це зрозумів П.Тетеря, коли в 1665 році проти нього піднялося на Правобережжі повстання козаків. І.Брюховецький, аби прийти до влади і втриматися, створив із запорожців регулярні загони, які стали опорою його влади.[29, с. 13] Такі ж підрозділи використав в 1665 р. при обороні Білої Церкви П.Тетеря.[28, с.79] Вже у П.Дорошенка (1665 – 1676 рр.) існує професійна піхотне військо сердюків, яке налічувало, за різними даними, від 5 до 12 тисяч солдат.[28, с.63] Досі не визначено остаточно походження слова «сердюк». За однією версією цей термін походить від прізвища командира першого охотницького піхотного полку у гетьмана П.Тетері – полковника Сердені.[28, с. 79] За іншими  даними  слово «сердюк» походить від турецького «surtuk» - провідник, спостерігач.[26] На жаль, невідома доля архіву гетьмана П.Дорошенка і про наявність  у нього професійної армії ми дізнаємося за нечисленними даними архівів і літописів.
В 1668 – 1672 роках новосформованим полкам довелося діяти в декількох напрямках. По–перше, охотницькі полки були використані для підкорення владі гетьмана Многогрішного лівобережних полків, які підтримували Дорошенка.[29, с. 17] Саме в боях з дорошенківцями і татарами охотницькі підрозділи показали свої переваги (дисципліна, професіоналізм, організованість, мобільність) над реєстровим козацтвом.[2, с.110; 29, с.18] Другим напрямом діяльності був захист кордонів Гетьманщини. Яскравим прикладом цього стали події весни 1669 р. Згідно з Андрусівським договором,  Київ повинен був перейти під  юрисдикцію Речі Посполитої. Підрозділи польських військ почали стягуватися до Києва, здійснювати демонстративні рейди аж до київських околиць. Росіяни займалися укріпленням київської фортеці. Щоб припинити провокації Варшави, за наказом Многогрішного, охоче кінний полк А.Мурашка бере під свій контроль кордон Гетьманщини з Польщею, а окремі загони здійснюють рейди у відповідь на білоруські землі «в Лоеве, в Речище, в Любезчине», нагадуючи Польщі про претензії України на ці землі, що колись присягнули Хмельницькому.[29, с. 18] В результаті поляки вимушені були припинити провокації на кордоні. Також охотницькі підрозділи захищали південні рубежі Гетьманщини і від татар, і від ватаг запорожців, які іноді не гребували грабежами на Лівобережжі.[29, с. 19] 
Гетьман Самойлович збільшив кількість охотницького війська. Поповнення йшло за рахунок сердюцьких та компанійських полків  Дорошенка та інших правобережних гетьманів. Так, в 1673 році з полком кінноти  на службу  до Самойловича перейшов димерський комендант Ілля Новицький.[22, с.216] Згодом «Федор Мовчан с полком своим конным, от Дорошенка отлучась,» прийшов на Лівобережжя. Від гетьмана Ханенка до Самойловича в 1675 р. переходить кінний полк Я.Павловського.[28, с.78] На кінець 70 – х рр. XVII ст. Гетьманщина мала 3 кінні полки І.Новицького, А.Ребриковського, П.Кожуховського, два піхотних Г.Василенка та В.Іванія. [22, с. 216] 
Діяльність охотницького війська розширюється, крім участі в бойових діях, де першими в бій вступали саме охотницькі підрозділи, які несли найбільші втрати в українських збройних силах, сердюки (піхота) і компанійці (кіннота) супроводжували посольства через Україну. Так, в 1674 році полки Павловського і Новицького супроводжували російського посла Тяпкіна до Дорошенка.[15] Як правило, сердюцьку піхоту використовували в якості гарнізонів фортець на найнебезпечніших напрямах. Майже половину гарнізону Чигирина становила сердюцька піхота.[15] В 1676 році, за наказом Самойловича, охотницький полк Новицького забезпечував правопорядок під час виборів стародубського полковника.[15]
В 1673 році, за наказом Самойловича, компанійці Новицького  здійснили розвідувальний рейд на Правобережжя, аж до Бендер.[там же] Взагалі, здійснення розвідки охотницькими полками було постійним завданням. Охотницькі підрозділи використовували проти повстанців для наведення порядку.[8, c. 76]
В архівах знайшлися докази, що охотницькі полковники, зокрема І.Новицький, були довіреними особами у гетьмана. Так, гетьман Самойлович вів таємні від Росії зносини з Кримом і Польщею через Новицького.[9, c. 233] З новообраним гетьманом І.Мазепою у Новицького склалися дружні відносини і полковник був посвячений у плани Мазепи. [22, c. 219] Саме в цей період Мазепа починає таємні контакти з поляками, а Новицький командує прикордонною службою і він був посвячений у всі плани гетьмана.
За Мазепи остаточно закінчується організація охотницького війська. Мазепа майже не звільняє з посад охотницьких старшин, вони покидають свої пости або в результаті загибелі в бою, або за віком. Про полковників охотницького війська збереглося мало даних. Але слід згадати  про одного з охотницьких старшин, який залишив свій слід в історії України кін. XVII –поч. XVIII ст.
Ілля Новицький, за переказами нащадків, був шляхетського походження з околиць міста Ліда.[11, c. 218] В 1671 – 1673 роках Ілля служив Речі Посполитій і був комендантом дилерської фортеці.[29, c. 15] 20 квітня 1673 року  він був призначений  Самойловичем полковником компанійського полку.[22, c. 218] Вся служба його пройшла в боях і походах, неодноразово він був на волосину від смерті. Бої з дорошенківцями, Чигиринські походи, розвідувальні рейди на Правобережжя, ним створена ефективна система охорони кордону.[5] За відмінну службу з 1687 по 1690 рок Ілля Федорович отримав у подарунок від гетьмана 9 сіл і 1 містечко.[22, c. 219] Після 1697 року Новицький за віком йде у відставку і в 1704 році помирає. Після себе він лишив великий архів душе цінних документів і листів. Людиною він був освіченою і судячи з листів був випускником Києво–Могилянського колегіуму;  і мав дружні відносини з багатьма його викладачами.[21]
Головною бойовою одиницею охотницьких військ був полк. На відміну від громіздких реєстрових полків, охотницький полк, мав просту організацію з мінімумом бюрократії. Охотницькі полки були двох видів: кінні (охочекомонні, компанійські) і піхотні (охочепіхотні, сердюцькі). Кожен полк мав назвою прізвище свого командира: полк Новицького, полк Ворошила і т.д.[29, c. 16] Полк ділився на сотні, в сердюцьких полках було 6–10 сотень, у компанійських – 3–5. Сердюцька сотня могла мати до 200 чоловік, компанійська – 100–120. Перша сотня, як правило,була штабною.[28, c. 151] Сотні ділилися на курені (у сердюків – 10 чоловік, у компанійців 10 – 30), кожен курінь очолював курінний отаман. Курені були згуртованими колективами, де діяв принцип – один за всіх і всі - за одного. Полковник мав велику владу над полком, виконував і керівні, і судові, і господарчі функції. У підпорядкуванні полковника була полкова старшина – обозні (відав постачанням), писар( вів реєстр, відав розташуванням полчан), хорунжий (зберігав хоругву полку, був ад’ютантом полковника), довбиш (відповідав за збір полку по тривозі) і осавули (перші помічники і заступники полковника).[28, c.157; 13, c.47] Сотник мав трьох старшин: осавул, писар, хорунжий. Розташовувалися полки на територіях реєстрових полків на постій, як правило, до селян чи міщан.[15, c. 49] Дислокація дуже часто змінювалася, про що свідчать документи архіву полковника Новицького. Полковники підпорядковувалися гетьману, ними могли командувати за наказом гетьмана генеральні осавул чи обозний. Особливо досвідченим полковникам гетьман доручав командування кількома і охотницькими, і реєстровими полками. Бойові операції планував для охотників особисто гетьман, який обов’язково радився з охотницькими полковниками і всіляко заохочував їхню ініціативу.[28, c. 244–245] Цьому сприяли великий бойовий досвід і професіоналізм охотницьких полковників.
Полковників і сотників на посади призначав особисто гетьман. При виборі головну роль відігравали дисципліна, професійні якості, вірність гетьману. [15, c. 48] Рядові вояки теж  були професіоналами своєї справи. Ось що про сердюків і компанійців пише у листі до канцлера Головкіна гетьман Мазепа у травні 1700 року: «…на всякихъ труднихъ ризахъ онцю подпомагают и ратують м в самой баталии военной яко вступномь бою, так и в шанцахъ отважнее ставають».[28, c. 106] Кандидати у вояки проходили ретельний відбір, потім курс молодого бійця в якості молодика при досвідченому сердюку чи компанійцю, яких іменували «товариші», «полчани».[28, c. 152 – 153] 
При рядовому «товаришеві» було 1–2 молодика, при старшині – 2–4. Пройшовши вишкіл, молодики приймалися до війська у товариші. Сердюки і компанійці ніколи не називали себе козаками, а товаришами, полчанами, компанією. А ось в літописах і архівних документах охотників називають «козаки», «козацька піхота».
Особисто гетьман відав і забезпеченням охотницького війська. Іноді це питання було не зовсім врегульованим, бо гетьман хотів покласти утримання охотників на плечі заможних верств, старшини, а ті, в свою чергу хотіли зіпхнути цей обов’язок на селян.[15, c. 49] Іноді місцеві полковники-князьки провокували конфлікти між простим населенням і охотниками, аби завадити зміцненню влади гетьмана.[28, c. 84] Образ професійного вояка часто поливається брудом в козацьких літописах.
Згідно даних О.Сокирка, охотники отримували жалування дорочне і місячне.[28, c. 169] Річний дохід грошима становив у компанійців 60–70 золотих, сердюків -  40–50 золотих.[там же, ст. 178] Крім того з населення, де охотники стояли на станціях, збирали продукти. Харчова цінність продуктів охотника становила на добу 3875–8572 ккал, що було набагато вище, ніж в арміях Росії і Європи.[28, c. 193] За дотриманням законності при зборах продовольства охотникам пильно стежив сам гетьман. В багатьох листах в архіві Новицького ми зустрічаємо  нагадування, щоб при зборах продовольства  все проходило «без докуки жителям тамашним».[15, c. 49] За порушення наказів та недостайні дії щодо населення, охотників карали батогами, киями, відрубували голову, спалювали живцем.[15, c. 47]
Віковий склад вояків охотницького війська становив від 18 до 50 років. Київський історик О.Сокирко проаналізував реєстри охотницьких полків, що збереглися в архівах, і прийшов до висновку, що більшість вояків–охотників – українці. Так, у квітні 1669 року гетьман Многогрішний у листі до царя, що полки Кіяшка та Ворошила складалися з жителів Полтавського, Миргородського і Лубенського полків.[28, c. 130] 
Охотницькі полки мали прапори, які перероблялися  із трофейних. Форма у вояків була однакова, шилася за рахунок гетьманського кошту. Так, сердюки мали мундир на 2 роки «красной мальвы бумажной», сині шаровари, білу кирею.[11, c. 79]
Озброювалися охотники шаблею, рушницею (карабін, рушниця, бандонет), пістолями, мушкети мала піхота – сердюки.[29, c. 17] Своєї артилерії охотники не мали, але відповідали за безпеку артилерії реєстрового війська.
Охотницькі війська, воюючи, в основному, з турками і татарами виробили власну тактику ведення бою. Як правило, сердюки, використовували табір з возів, вогнепальну зброю, виснажували противника, якого потім добивали компанійські полки. Компанійці здійснювали рейди по тилах противника, атакуючи з флангів.[28, c. 237–238] При шикуванні першими в бій вступали спочатку товариші, потім – молодики. Добре трималися сердюки і в обороні. Обороняючи фортеці, вони здійснювали вилазки, блокували підкопи і, на думку старшинських літописців, були найбільш морально стійкими підрозділами в українських збройних силах.[16] Є відомості, що І.Мазепа планував провести військову реформу і збільшити роль і чисельність охотницьких військ в українських збройних силах.[28, c. 98] Але події 1708 – 1709 років та політика Петра I поставили хрест на цих далекоглядних планах.
Таким чином, в період Руїни (середина 60 – х рр. XVII ст. ) в Україні почалося формування на добровільній основі професійної армії на контрактній основі. Ця армія мала досить просту структуру, головною бойовою одиницею був полк, який, у свою чергу, ділився на сотні і курені. Гетьмани намагалися перекласти тягар утримання військ на заможне населення та полковників реєстрових полків, які поступово перетворювалися на місцеві олігархічні династії. Більшість вояків складали українці (запорожці, випищики, міщани, селян брати в охотники заборонялось). Більшу частину військ складали вихідці з Правобережжя. Нові військові формування нараховували 8 полків і виконували широкі функції, які зараз виконують митна служба, прикордонники, внутрішні війська, міліція, збройні сили. Охотницькі підрозділи мали свою підготовку кадрів, головним стимулом до служби, крім кар’єрного росту та платні, були патріотизм і любов до Батьківщини.
 На жаль, Північна війна, політика уряду Пера I призвели до краху охотницьких військ на Україні: українські збройні сили були підпорядковані російському командуванню, сердюцькі полки було розпущено в 1726 році, а компанійські перетворено у допоміжні підрозділи російської армії.[28, c. 101]

ВИСНОВКИ

В ході Визвольної війни в результаті творчості вільних від феодальних пут народних мас на основі козацьких традицій та польського державного устрою в Східній Європи виникла самобутня козацька республіка з виборним ладом – Військо Запорізьке. За формою правління це була фактично президентська республіка, де гетьман (президент) мав величезні повноваження і обирався пожиттєво. Україна мала власний уряд – Генеральну Старшину. Військові дії з Польщею придали цій республіці воєнно–становий характер [20, с136]. На жаль, це не дало можливості розвинути демократичні засади і створити повноцінний український парламент.
В місцевому управлінні найбільше проявилася творчість народних мас і розкрився демократизм українського народу. Адміністративні одиниці мали широкі права, що дозволяє говорити про федеративний державний устрій Війська Запорозького. Окремими адміністративними одиницями були в козацький державі і міста, які мали Магдебурзьке право. В майбутньому такий федеративний устрій козацької держави для Російського уряду став зручним  засобом поступового обмеження і ліквідації незалежності  Української козацької держави.
В перше десятиріччя існування Війська Запорізького, як держави, ішло формування правової системи цієї держави. Вона формувалася на основі елементів саксонського, польського звичаєвого, магдебурзького права, які дісталися Україні у спадок від Речі Посполитої. Проте правовою основою  життя населення Української козацької держави стало козацьке звичаєве право. Саме ці правові основи дозволили створити в середині XVII століття в Східній Європі демократичну козацьку республіку. Це право грунтувалося на високому рівні освіти, рівноправності і демократизмі; заклало підгрунтя для відродження української демократичної держави в XX столітті.
В др. пол. XVII століття  в Україні формується постійна армія в Україні - охотницьке військо, яке було в Україні національною, професійною армією з високим рівнем підготовки на добровільній, контрактній основі.
І в наш нелегкий час, розбудовуючи незалежну демократичну Україну, ми повинні використовувати і міжнародний, і свій історичний досвід. Адже той народ, який забув своє минуле, не матиме і майбутнього.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.Багалій Д. І. Історія Слобідської України. - Харків: Дельта, 1993.-256 с.
2. Бантыш–Каменский Д.Н. История Малой России. – Часть вторая. – М.: Типография С.Селивановского, 1830. – 296 с.
3. Бойко І. Переяславська Рада та її історичне значення. - К.:Державне видавництво політичної літератури УРСР,1953.-60 с.
4. Боплан Г. Опис України. - Львів: Каменяр, 1990.-257 с.
5. Вирський Д.С. Чигиринські війни: тризна по славі - Режим доступу: //http://hist. cisoft. org/ istoria – ukraini/138/20200 – getman – demyan – ignatovich – i – kozacko – starshinski – rodini.
6. Грушевський М. Історія України – Руси.: Т.1. - К.: Наукова думка,1991.-736 с.
7.  Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького.-Дніпропетровськ: Січ,1993.-55 с.
8. Гуржій О. Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К.: Альтернатива, 1999, - 141 с.
9. Гуржій О. Чухліб Т. Історія козацтва. Держава – військові битви. – К.: Арій, 2011. – 464 с.
10. Дорошенко Д. Історія України. - К.: Освіта,1993.-238 с.
11. История Руссов. - М.: Университетская типография,1846.-262 с.
12. Історія української культури. Під заг.ред. І.Крип´якевича: IV зшиток. - К.: Обереги,1993.-48 с.
13. Костомаров Н.И. Исторические произведения.Автобиография. - К.: Издательство при Киевском университете,1989.-736.
14. Костомаров Н.И. Материалы и  исследования. Богдан Хмельницкий. - М.: Чарли,1994.-768 с.
15. Лівобережне козацьке військо доби руїни- Режим доступу: //http:// knowledge. allbest.ru/history/ 2c0a65635a2ac78a4d43a88421216 c.27_3. Html.
16. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки- Режим доступу: //http://litopys.org.ua/grab/hrab.html.
17. Літопис самовидця. - К.: Наукова думка,1971.-208 с.
18. Липинський В. Україна на переломі.1657-1659 рр. // Український історичний журнал.-1992. - №4.- с.133-147.
19. Марченко М. Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. - К.: 1953.-32 с.
20. Мішина І.А.Всесвітня історія.Епоха становлення сучасної цивілізації(к.XV- поч.XXстст.). - К.: Генеза,1994.-384 с.
21. Мицик Ю.А. Кілька листів з архіву козацького полковника Іллі Новицького// Рукописна та книжкова спадщина України - 2000. – Вип. 6 – с. 160 – 173.
22. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 602 с.
23. Панашенко В. Військові товариші. // Київська старовина.- 1998 - №3.-с.166-174.
24. Полонська-Василенко Н. Історія України: Т.2 - 2-е вид.- К.: Либідь,1993.-608 с.
25. Правознавство. - Львів: Світ,1995.-288 с.
26. Сердюки - Режим доступу: //http://slovar.com.ua/kozak/1830. html.
27. Слюсаренко А.Г.Томенко М.В. Історія української конституції. - К.:т-во «Знання»,1993.-192 с.
28. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 – 1726 рр. – Наукове видання. – К.: Темпора, 2006. – 280 с.
29. Сокирко О. Охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини: історія виникнення//Київська старовина. – 1998. - №4. – с. 14 – 21.
30. Субтельний О. Україна.Історія. - К.: Либідь,1994.-736 с.
31. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.: Т.1.- К.: Наукова думка,1990.-592 с.
32. Яковлєва Т. Іван Виговський:істина та вимисел. // Київська старовина.-1998. - №3.- с. 141-158.