Понедельник
24.04.2017
18:16
Приветствую Вас Гость
RSS
 
embroidery.ucoz.ua
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Категории раздела
Мои статьи [22]

Главная » Статьи » Мои статьи

Битва за Киев, 1941 год

Тема роботи: “Два генерали, дві битви, два результати”.
Автори: Яценко Денис Сергійович, Кривко Юрій Борисович.

Вступ
Розділ I. Київська катастрофа 1941 року. Помилки командуючого
РозділII. Репетиція Сталінграду: Мелітопольська операція
Висновки
Список використаних джерел
                                               

 


ВСТУП.


В 2016 році минає 75 років трагічним подіям літа-осені 1941 року в Україні. Незважаючи на це, вивчення історії даних подій і понині залишається актуальним. І досі тривають суперечки в історичній науці з приводу причин, зокрема, Київської катастрофи. А про події на Південному фронті в літературі останнім часом чомусь зовсім не згадували. Починаючи з початку 90-х років XX століття відкрилися двері архівів, були опубліковані раніше невідомі документи, оприлюднено  факти і це змушувало по-новому, без політичного підґрунтя, подивитися на тодішні події. Особливо актуальним є вивчення досвіду подій 1941 року для військових, оскільки досвід Другої світової війни не втрачає свого значення і сьогодні для будівництва сучасних професійних збройних сил.
Метою даної роботи є, використовуючи нові публікації, визначити причини поразки радянських військ під Києвом, розглянути  події літа-осені  на Південному фронті й визначити чинники, які не привели в аналогічній ситуації до катастрофи восени 1941 року на півдні України. Особливої уваги заслуговує Мелітопольська наступальна операція 26-29 вересня 1941 року, яка мало не закінчилася катастрофою для 11 німецької армії генерала Манштейна.
Хронологічні рамки роботи даної  роботи охоплюють період серпень – початок жовтня 1941 року. 
При написанні роботи використано науковий метод аналізу і порівняння. Робота складається зі вступу, розділу I «Київська катастрофа 1941 року. Помилки командуючого», розділу II «Репетиція Сталінграду: Мелітопольська операція», висновків і списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1 
Київська катастрофа 1941 року. Помилки командуючого


В радянській історичній літературі не любили згадувати трагічні події літа-осені 1941 року на радянсько-німецькому фронті. Для більшості населення лишалися невідомими бойові операції, які проводилися на радянсько-німецькому фронті. Замість цього всі знали приклади подвигу простих солдат і офіцерів в боях з німецькими військами – оборона Брестської фортеці, подвиг льотчика Гастелло, бої під Одесою і Севастополем, героїзм жителів блокадного Ленінграду.
Кількома реченнями в літературі згадувалась Київська катастрофа. Після приходу до влади Хрущова  всю вину було прийнято списувати на Сталіна, який, начебто, в угоду політичним питанням залишив напризволяще в оточенні війська Південно-Західного фронту [11;19;24, c. 19;15;3;8]. Про події на Південному фронті взагалі не можна було знайти даних.
Частина і сучасних істориків не відійшли від радянських стереотипів, в українській історичній літературі з’явилися намагання героїзувати особу командуючого Південно - Західним фронтом генерал–полковника Михайла Кирпоноса [3;8, c 299 – 300; 24, c.19; 15].
Західні історики теж приділяють свою увагу подіям в Україні в 1941 році (Філіппі, Харт та інші). Їх особливо цікавить найбільша перемога Вермахту у Другій світовій війні  - оточення і знищення Південно – Західного фронту радянських військ [25;26]. Вони майже не торкаються помилок радянського командування, зосереджуючи увагу на діях військ Вермахту. Згадують вони і наступ радянських військ під Мелітополем [26, c. 221]. На початку XXI століття деякі російські історики, вивчивши детально архівні документи, звернули більше уваги на події під Києвом і на Південному фронті (О.В. Ісаєв, В.О. Рунов). Ці вчені намагаються дати більш виважену оцінку подіям, підкріплюючи її ґрунтовною джерельною базою, залучаючи не тільки радянські документи і матеріали, але й німецькі джерела [9;11;19;10;12]. Особливо цінним є те, що деякі неопубліковані джерела дані історики цитують майже без змін в своїх роботах.
На початку серпня 1941 року радянському командуванню вдалося стабілізувати становище в Україні. Позаду лишилася невдала танкова битва під Бродами і Дубно, прорив 1 – ї танкової групи вермахту, відступ до Дніпра, оточення і розгром 6 – ї та 12 – ї армії під Уманню, спроба штурму німецькими військами укріплень Київського Укріпленого Району (КиУРу) [9; 12, c.86; 19; 11; 1; 2; 10].  7 серпня 5–а повітряно – десантна бригада полковника О.І. Родімцева витримала першу атаку під Києвом. 11 серпня перекинута під Київ 284-та стрілецька дивізія полковника Г. П. Панкова провела в районі КиУРа контрнаступ, визволила села Тарасівка, Новосілки, Чабани і Пирогово. Були деблоковані ДОТи КиУРу, які тиждень вели бої в оточенні. До 16 серпня стан6говище на Південно – Західному фронті  було стабілізовано [12, c.86; 19; 11; 2].
19 серпня 1941 року командування ПЗФ отримало директиву Ставки ВГК № 001084, яка стала керівним документом для військ ПЗФ [12, c.86; 11; 19]. В ній зазначалося, що противник,вийшовши до Дніпра, маючи перевагу в силі, не зміг оволодіти Одесою, Києвом, Херсоном і Дніпропетровськом. Далі Генеральний штаб визначав можливі дії німецької армії, в цілому зробивши правильні припущення : «Противник, по – видимому, поведет его (наступ):
а) в обход Киева с севера и с юга с целью овладения Киевом и выхода в район Чернигов – Конотоп – Пирятин –Черкассы ;
б) в направлении Кременчуг, Полтава, Харьков;
в) с фронта Кременчуг , Николаев на восток для захвата Донбасса и Северного Кавказа;
г) на Крым и Одессу » [12, c. 87 ; 20, c. 125]
Завданням фронту було оборонятися по річці Дніпро, втримати Київ, Чернігів, Конотоп і Харків. В резерв вивести «не менее 8 стр. дивизий» [12,c. 87; 20, c. 125]. Як буде виконано це завдання Генеральний штаб не вказував, надаючи повну ініціативу командуванню ПЗФ.
Німецьке керівництво до останнього моменту вагалося з остаточним планом воєнних дій. Генеральний штаб Сухопутних військ Німеччини (ОКХ) 18 серпня презентував Гітлеру свій план, згідно якого групи армій «Північ» і «Південь» власними силами продовжать наступ на Ленінград  і Київ, а головні  сили передбачалося зосередити в групі армій «Центр», проти якої стоять основні сили СРСР  з метою оволодіння до зими Москвою [12, c.88]. Головний удар на півдні передбачався 6 – ю армією Рейхстагу  проти 5  - ї армії РСЧА Потапова з метою виходу на східний берег Дніпра [12, c.89].
Але  Гітлер  в останній момент висунув  свій план, який означав фактично відмову від блискавичної війни й негайного взяття Москви і перехід до руйнування економіки СРСР, захоплення важливих областей для економіки  Третього Рейху – Донбасу, України, Кавказу [12, c. 90]. «Благоприятная обстановка … должна быть незамедлительно использована  для проведения операции смежными флангами  групп армий  «Юг» и «Центр» по сходящимся направлениям. Целью этой операции  должно являться  не только вытеснение за Днепр 5 – й русской армии, но и полное уничтожение  противника, прежде чем его войска сумеют отойти на рубеж Десна – Конотоп – Сула. Тем самым войскам группы армий «Юг»  будет обеспечена возможность выйти в район восточнее среднего течения Днепра и своим левым флангом совместно с войсками, действующими в центре, продолжать наступление в  направлении Ростов, Харьков [12, c. 90; 6]. Очевидно, Гітлер мав сумніви з приводу того, що група армій «Південь» не дасть можливості радянським військам під час наступу групи армій «Центр» на Москву завдати їй удар у фланг і тил з півдня.
Для оточення радянських військ передбачено було виділити з групи армій «Центр» 2 – у армію і 2 – у танкову групу Клейста. 6 – а армія Рейхстагу  повинна була скувати радянські сили в Києві [12, c. 92; 19]. 
Не без опору ці рішення  фюрера генералітет вермахту прийняв. Особливо  незадоволений був командуючий 2 – ю танковою групою генерал Гудеріан  [12, c. 93 ; 19 ; 7 , c. 267].  Його можна зрозуміти: ходова частина і двигуни танків не вічні і в останній момент їхнього ресурсу без заміни деталей і ремонту може не вистачити. Але наказ є наказ і 25 серпня танкова група Гудеріана рушила на південь [7, c. 266]. 
На думку історика О. Ісаєва, який не один рік працював в московських архівах, вивчав німецькі джерела, оборона Києва мала насамперед військове, а не політичне значення. На думку генерального штабу РСЧА, річка Дніпро, як оборонний природний рубіж при професійних діях ПЗФ, при мінімальних силах, міг скувати значні сили вермахту, які можна було використати на московському напрямі. Особливо це стосується укріплень КиУРу з його потужними ДОТами. А, маючи дієвий резерв на флангах ,можна було не допустити оточення військ фронту [12, c. 94 – 95]. В перспективі майже 600 – тисячне угрупування фронту нависало дамоклевим мечем над розтягнутим правим флангом групи армій «Центр».
 Незважаючи на втрати, які ПЗФ зазнав  у червні – липні 1941 року, фронт мав у своєму розпорядженні значні сили.
40 армія генерал – лейтенанта В.М. Кузнєцова ( рубіж оборони Короп – Шостка по річці Десна) мала 31950 солдат і офіцерів, 248 гармат; 14 середніх, 1 важкий та 40 легких танків, 69 бронемашин і танкеток (частина з них мала 45 мм протитанкові гармати) [12, c. 127]. 21 армія генерала В.М. Кузнєцова (знаходячись на рубежі ПЗФ, формально підпорядковувалась Брянському фронту) мала 79575 чоловік особового складу, 499 гармат, 15 бронемашин і танкеток, 8 легких танків [12, c. 128].  5 – а армія генерала Потапова (займала позиції північніше Києва) налічувала  95785 солдат і офіцерів, 619 гармат [12, c.130]. 37 – а армія генерала О.О. Власова, маючи на своєму фронті укріплення КиУРу і Київ, налічувала 108759 солдат і офіцерів, мала 1116 гармат і мінометів [12, c.133]. Це були найчисельніші і найбоєздатніші сили ПЗФ. 26 – а армія генерала Ф.Л. Костенка , яка займала оборону південніше Києва по Дніпру, мала в своєму розпорядженні проти 6 німецьких дивізій 9 стрілецьких дивізій [12, c. 133]. 38 армія, яку 27 серпня прийняв від генерала Д.І. Рябишева генерал – майор М.В Фекленко, мала 77069 солдат і офіцерів, 503 гармати і міномети [12, c.134].
Фронт мав у своєму розпорядженні авіацію, бомбардувальники і винищувачі, які були в основній масі поділені між арміями і обслуговували потреби окремих армій.
Крім цього, в районі Дніпра і Десни  діяли кораблі Пінської військової річкової флотилії. Флотилія була створена в 1940 році з кораблів Дунайської, Дніпровської та трофейних кораблів Польщі і складалася з 7 моніторів, 15 бронекатерів, 4 канонерських човнів, мінного загороджувача, ескадрильї винищувачів, зенітного артилерійського дивізіону та роти морських піхотинців [4;5]. Після 22 червня 1941 року флотилію поповнили 4 канонерські човни, 4 тральщики, 8 сторотовних човни, 10 бронекатерів.[5]. На базі цього об’єднання було створено Березинський, Прип’ятський та Дніпровький загони, які відповідно очолювали капітан 2 – го рангу Г.І. Брахтман, капітан – лейтенант К.В. Максименко та капітан 1–го рангу І.Л. Кравець.[5]. Загальне командування флотилією здійснював контр-адмірал  Д.Д. Рогачов, до флотилії було додано 78 гармат берегової артилерії [5;23].
Річковий флот значно поступався своїм морським колегам. Але це була грізна сила в умілих руках. Наприклад, канонерський човен «Димитров» мав на озброєнні дві 102 мм гармати, одну 76,2 мм гармату, два 12,7 мм кулемети, екіпаж складав 50 моряків [14]. Монітор «Смоленськ» мав броньовані борти, дві 122 мм гармати, дві 45 мм гармати, три 7,92 кулемети.[16]. Монітори та канонерські човни могли розвивати швидкість до 16 км/год. Уже в червні – липні 1941 року флотилія проявила себе в боях. Так, 10 серпня в районі Кременчука монітор «Жемчужин», канонерські човни «Вєрний» і «Передовой» вступили в бій  з німецькою артилерією і танками.  «Жемчужин» та «Передовой» були пошкоджені і втратили хід. Канонерський човен «Вєрний» ( командир старший лейтенант Терьохін) прикрив пошкоджені кораблі вогнем, доки моряки монітору полагодили корабель. Потім взявши на буксир човен «Передовой», «Вєрний», ведучи загороджувальний вогонь, відступив. Терьохін і боцман «Вєрного» Л.С. Щербина були нагороджені орденами Леніна [5]. Навіть начальник Генерального штабу ОКХ Гальдер записав у серпні 1941 року в своєму щоденнику: «Большое противодействие оказывают мониторы противника» [6;18].
Таким чином, загальна кількість солдат і офіцерів ПЗФ становила 760 тисяч чоловік, фронт мав 3923 гармати і міномети, 114 танків, 167 літаків [3].
 Очолював фронт генерал – полковник М.П. Кирпонос. Народився в 1892 році, 1915 році почалася його військова служба в тилових частинах. Закінчив фельдшерські курси, з серпня 1917 року – на фронті [13]. Активний учасник революційних подій, воював під курівництвом Щорса, командував полком. Після війни – на господарських і штабних посадах, закінчив Академію Генштабу імені Фрунзе. В автобіографії записав, що весь час «активно боровся з ворогами народу» [13]. Став командиром дивізії під час масових репресій в РСЧА. Зірковим часом Михайла Петровича стала радянсько – фінська війна. В березні 1940 року, коли завершувалися радянсько – фінські переговори, де було вирішено передати радянській стороні місто Виборг, радянські війська влаштовують безглуздий штурм міста. Кирпонос з дивізією на льоду фінської затоки обходять місто і перетинають шляхи сполучення Виборгу з територією Фінляндії [13]. За цей вчинок Кирпоносу було присвоєно 21 березня 1940 року звання Героя Радянського Союзу, 4 червня він стає генерал – лейтенантом, 22 лютого 1941 року – генерал – полковник [13]. Кирпонос був призначений командуючим Ленінградським військовим округом. В 1941 році його переводять в Київський особливий округ, з початком війни він автоматично став командуючим ПЗФ [13]. Хоча більшість сучасників відмічали, що Михайло Петрович був непоганою людиною, але в надзвичайних умовах він не був здатний адекватно керувати військами. Так, маршал Рокоссовський, який на початку війни командував механізованим корпусом на Україні, відмічає, що з початку війни Кирпонос проявляв розгубленість у вирішальні моменти [13]. Бригадний комісар Поппель, герой танкової битви під Дубно, взагалі вважає, що Кирпонос «не созрел для такого поста» [13]. Під час танкової битви під Дубно він проявив нерішучість, в штабі верховодив представник Верховного Головнокомандуючого Г.К. Жуков та бригадний комісар Вашу гін [10, c.125; 8, c. 301]. Часто і підлеглі генерали, командуючі арміями, зокрема Потапов і Музиченко, не виконували накази Кирпоноса, влаштовували полеміку. Кирпонос не вживав ніяких заходів,час спливав і в результаті виявлялися катастрофічні наслідки [2]. На відміну від інших командуючих фронтами, Кирпонос завжди узгоджував рішення з Москвою, не проявляв ініціативи [2; 12, c. 185 – 186]. Історик Рунов  вважає, що в діях Кирпоноса «выявился недостаточно высокий уровень руководства для принятия и реализации собственных решений» [19]. Хоча Сталін, як згадують очевидці, вимагав від командуючих більш самостійних дій, рішучості, добиватися виконання своїх наказів [21].
Головною помилкою командування ПЗФ був перехід військ до пасивної оборони. Коли одна зі сторін обирає оборону, то для неї постійним фактором стає невизначеність дій противника. Генштаб і командування ПЗФ лише могли відгадувати контури майбутніх подій. І це відгадування не завжди було успішним.  Німці володіли ініціативою і могли робити кроки, які не чекала радянська сторона. І ці ходи могли мати для РСЧА катастрофічні наслідки [12, c.118]. Навпаки, несподівані контрудари Червоної Армії порушували плани німців, примушували імпровізувати, допускаючи помилки. І це, кінець кінцем, приводило до зриву всіх стратегічних планів вермахту [12, c.294; 11]. В другій половині серпня командування ПЗФ вирішило евакуювати всі плацдарми з правого берега Дніпра, крім Києва. Зокрема, 22 серпня  радянські війська залишили Черкаси [12, c.114; 11]. На думку генерала Д.І. Рябишева, який в той час очолював 38 армію, це було величезною помилкою: успішно діяла переправа в районі Черкас, позиції радянських військ були добре укріплені. До того ж, плацдарми були своєрідним магнітом,який стягував до себе війська противника, сковував їх. Наприклад, КиУР успішно відтягував на себе 6 німецьких піхотних дивізій в першому ешелоні 6 – ї армії вермахту, маючи у себе 4 стрілецькі дивізії. Та й приклад німецьких плацдармів це підтверджує.  На ПЗФ на кінець серпня 1941 року німці захопили аж 5 плацдармів. Два з них були захоплені по Десні підрозділами грипу генерала Гудеріана на стиках лівого і правого флангів 40 армії РСЧА (біля Шостки і Корона). Саме звідси рухалася 2 танкова група на південь, оточуючи війська ПЗФ [12, c.124; 11]. 260 ПД 2 армії захопила міст на Десні біля Віблі і й загрожувала стику 5 і 21 армій. Небезпечним радянське командування вважало плацдарм біля Окунінового, північніше Києва, де переправлялася 11 танкова дивізія вермахту [12, c.125; 11]. Звідси німці загрожували знову флангам 37 і 5 армій, хоча самі німці вважали цей плацдарм відволікаючим. Через прип’ятські ліси і болота сюди вела лише одна нормальна дорога і в дощову погоду перекидати війська сюди було проблематично. Але ПЗФ і Генеральний Штаб це не врахували, створили групу військ  з 37 армії: 27 стрілецький корпус (87 – а, 171 стрілецькі та 28 гірська стрілецька дивізії); з 5 армії, ослабленої попереднім відступом, управління 22 механізованого корпусу, 2–у танкову дивізію, 3–и стрілецькі дивізії, 589 артполк і дивізіон 458 артполку), які безуспішно намагалися повернути переправу [12, c. 111; 11].
Цей плацдарм німці змогли захопити завдяки помилкам командуючих 5 армії Потапова та 37 армії Власова та штабу ПЗФ. Внаслідок неправильного розмежування військ переправа біля Окунінового охоронялась 182 бійцями тилової служби і 18 зенітними гарматами. Німецький спецназ «Брандербург» без жодного пострілу зайняв міст і обеззброїв охорону [12, c.109].
Останній плацдарм, біля Кременчуга, якому судилося зіграти вирішальну роль в оточенні ПЗФ, був захоплений 31 серпня 1941 року [12, c.126; 19]. Радянське командування сприйняло відволікаючий удар під Черкасами в районі острова Кролевець як головний удар й зосередило там резерви. А тим часом німецька піхота 100 легкопіхотної дивізії на штурмових човнах захопила острови на Дніпрі, знищивши там роту охорони і захопила плацдарм біля села Дериївка [12, c. 117; 11]. Операцію було проведено вночі, острови з правого берега німці освітлювали потужними прожекторами, лівий берег обстрілювала німецька артилерія. Для оперативного наведення та ремонту мостів на базі командування 700 саперного полку було організовано підрозділ, у який увійшли 34 (!) саперні, понтонно– мостові та будівельні батальйони, інші допоміжні підрозділи, оснащені технікою, які могли в рекордні строки за будь – якої погоди навести мости через Дніпро і забезпечити переправу військ [12, c. 150 – 151].
Маючи ці плацдарми, німецьке командування мало повну свободу вибору у нанесенні ударів, не чекаючи ніяких несподіванок з боку Кирпоноса і його штабу. Відсутність ініціативи, нестандартних рішень привели в 20 - их числах серпня  до катастрофи 5–ї армії Потапова при відступі за Дніпро. План відходу був розроблений за класичною системою так, що німецьке командування 6–ї армії з його неординарною особою генерала Рейхенау, навіть без даних розвідки ще 18 серпня почало готуватись до переслідування відступаючих, хоча оперативна директива командування ПЗФ №00280 була підписана 19 серпня [12, c .106 – 108]. В результаті утворився плацдарм біля Окунінове.
Далі катастрофа з 5 армією тільки наростала. Невдале шикування військ (коли 31 стрілецький корпус займав позиції на Дніпрі  проти 2 піхотних полків вермахту), відсутність створених резервів привели 8 – 9 вересня до оточення частини сил 5 – ї армії німцями на правому березі Десни [12, c.146; 11].
Певна допомога ПЗФ з боку Генштабу надавалася. 30 серпня 1941 року Брянський фронт почав наступ на фланг групи Гудеріана  (Рославсько – Новозибківська наступальна операція) [12, c. 98–99]. Хоча генерал Єрьоменко, командуючий фронтом, улюбленець Сталіна, і перебільшував свої можливості («мы должны разгромить подлеца Гудериана»), але частину військ 2–ї танкової групи цей наступ відволік на себе, на початку вересня просування танків Гудеріана почало гамуватися [20, c. 133 – 134; 12, c. 105 – 106; 6 ].
В розпорядження фронту перекидалися резерви  - 100 СД, дві танкові бригади, 2 – й кавалерійський корпус генерала Бєлова [12, c. 208; 11; 19]
Намагався компенсувати пасивність командування ПЗФ і командуючий Південно – західного напрямку, маршал С.М. Будьонний (він контролював ПЗФ і ПФ). Для запобігання можливого форсування Дніпра 26 серпня маршал директивою формує резерв у складі 5 кавалерійського корпусу (3 – и кавдивізії) та 47 танкової дивізії за 50 кілометрів на схід від Кременчуга [12, c.116; 11]. Саме ці підрозділи намагалися зупинити наступ німців з Кременчуцького плацдарму і  стали тими військами, які увійшли у відновлений ПЗФ.
Вранці 11 вересня маршал Будьонний, ще не знаючи про прибуття дивізій 1 – ї танкової групи Клейста в Кременчуг, звертається до Сталіна про негайний відхід військ фронту за річку Псел. «К данному времени полностью обозначились замыслы противника по охвату и окружению ЮЗФ с направления Новгород Северский и Кременчуг», - повідомляє Сталіна маршал. Для забезпечення організованого відходу він пропонує  завдати удари по німецьких танкових групах створивши «сильную группу войск» [12, c.166 – 167; 11; 19]. На його думку, і командування ПЗФ повинно виділити сили для удару назустріч. За спроби диктувати свої пропозиції Генеральному Штабу  маршал поплатився – 12 вересня його замінили на більш слухняного маршала Тимошенка. Але ідеї Будьонного, правда із запізненням, радянське керівництво спробує втілювати в життя.
На початку вересня 1941 року під час наступу 2–ї армії та 2 танкової групи вермахту командування втрачає контроль над відступаючими 40, 21, та 5 арміями. Налагодити зв’язок з відступаючими частинами Кирпонос так і не зміг.
Уже коли стало зрозумілим становище ПЗФ і перспектива оточення, Кирпонос у розмові з Шапошниковим та Сталіним, на відміну від інших командуючих, не проявляє  рішучості у відстоюванні своєї точки зору, намагається під лаштуватися під точку зору керівництва. Про це свідчать і переговори з Шапошниковим вночі 11 вересня, і зі Сталіним [12, c.161 – 165; 20, c. 176–178]. Особливо це яскраво проявилося 13 вересня, коли спочатку командування ПЗФ просить дозволити відступ, а коли Шапошников назвав це послання «панічним донесенням», Кирпонос проситься перевести його штаб з Прилук в Київ для оборони Києва в оточенні [12, c.184]. Складається враження , що боротися в оточенні збирався сам Кирпонос.
Не був за утримання Києва будь–якою ціною і Сталін. Ось його відповідь на пропозицію командування ПЗФ про відхід 11 вересня: «Ваше предложение об отводе войск … мне кажется опасным. Если обратиться к недавнему прошлому, то Вы вспомните, что при отводе войск из района Бердичев и Новоград–Волынск у Вас был более серьезный рубеж  - р.Днепр и, несмотря на это, при отводе войск вы потеряли две армии, и отвод превратился в бегство, а противник на плечах бегущих войск переправился на другой день на восточный берег Днепра. Какая гарантия, что то же самое не повторится теперь …» [12, c.168; 11; 20, c. 177 -178]. Отже, Сталін дає зрозуміти, що відхід треба  підготувати і провести так, щоб він не перетворився на втечу. Далі Сталін зазначає, що не зупинивши наступ німців контрударами, відступ все рівно приведе до катастрофи і оточення. Він радить ударами зупинити наступ німців, вивести на річку Псел «большую артиллерийскую группу фронтом на север и запад и отведя 5 - 6 дивизий на этот рубеж» тільки після цих заходів «начать эвакуацию Киева» [12, c. 168; 11; 20, c. 178].
Кирпонос, який раніше пропонував відводити війська ПЗФ на схід, відповідає Сталіну  не моргнувши  й оком: «У нас мысли об отводе войск не было до получения предложения об отводе войск на восток с указанием рубежей» [12, c. 168; 11; 20, c.178].
Коли 14 вересня кліщі оточення зімкнулись в районі Лохвиці, німецьке командування  намагається якнайшвидше забезпечити  щільність кільця оточення  і не дати оточеним можливості вирватися [12, c. 182; 19]. Але даремно і замість організації прориву війська ПЗФ намагаються зайняти рубежі для пасивної оборони. Аби спонукати Кирпоноса  до дій, командуючий ПЗН маршал Тимошенко через начальника оперативного відділу штабу фронту полковника І.Х. Баграмяна віддає наказ 16 вересня йти військам на прорив кільця оточення [12, c. 184–185; 11; 2]. Полковник прилетів у Прилуки через зайняту ворогом територію на літаку, тому письмові документи були відсутні. Але без папірця з наказом Кирпонос не збирався рятувати життя своїх солдатів. «Я ничего не могу предпринять, пока не получу документ. Вопрос слишком серьезный», - відповів командуючий фронтом [2]. Доки послали в Москву за підтвердженням наказу  телеграму, доки прийшла відповідь, було вже пізно: війська охопив хаос, контроль було втрачено, німці закріпилися на зайнятих рубежах. Результат: 452700 солдат і офіцерів, 2642 гармати, 1225 мінометів, 64 танки опинилися в оточенні, вийшли з оточення не більше 25 тисяч чоловік [3; 15; 1; 24, c. 24]. А ось начальник генерального штабу ОКХ Гальдер в щоденнику  із захватом записав 14 вересня: «На юге прямо–таки классическое развитие операции на окружение» [6]. 18 вересня Гальдер вже дивується, чому радянські війська не йдуть на прорив і пише: «Наблюдаются лишь разрозненные попытки пробиться на северо – восток» [6].  Це означає, що в маневреній війні мислячи категоріями позиційної війни Першої світової не можна було перемогти.
Другою значною причиною поразки під Києвом була відсутність взаємодії різних родів військ: авіації, сухопутних сил, військової річкової флотилії. Відведення військ за Дніпро, вихід німців до Дніпра прирекло кораблі Пінської воєнної флотилії до загибелі. Зосередивши кораблі разом, можна було створити досить потужний маневрений артилерійський кулак, який би завадив виходу німецьких військ на лівий берег Дніпра.
24 серпня після захоплення Окунінського плацдарму німці спробували з ходу захопити міст через Десну біля Остра. Канонерський човен «Смольний» і сторожовий корабель «Пушкин» під командою майора В.М. Добринського відбили напад і зруйнували міст [12, c.110; 5]. Далі кораблі допомагали переправляти війська через Дніпро і Десну. Cаме кораблі флотилії (канонерські човни «Димитров», «Каганович», «Верный», монітор «Смоленск») завдають удару по переправах біля Окуніного і знищують мости, затримавши на кілька днів переправу 11 танкової дивізії вермахту [12, c. 111 – 112; 4; 5]. Правда генерали Потапов і Власов не скористалися цією можливістю знищити німецький плацдарм.
25 серпня монітор «Смоленськ» і човен «Верный» гарматним вогнем  знищили понтонну переправу біля Сухолуччя, яку готували німецькі сапери [11;  4]. Німецькі солдати, учасники подій, згадували, як монітори провели «прекрасный феерверк» [12, c.112]. Але коли потрібно було захистити кораблі авіацією і артилерією, заходів  ніяких не було вжито. В той час, як радянські винищувачі, озброєні реактивними снарядами, намагалися обстрілювати німецькі війська, штурмовики вермахту знищували кораблі: 29 серпня були знищені мінний загороджувач «Пила», сторожові кораблі «Водопьянов» і «Рулевой», два тральщики [12, c. 113]. Коли вночі з 30 на 31серпня флотилія за наказом Кирпоноса пробивалася до Києва, загинули канонерський човен «Трудовой», два сторожових катери, монітори «Житомир» і «Бобруйськ» [12, c.112; 4; 5].В київ з – під Чернігова пробились лише монітор «Витебск» і три катери. Генерали Потапов і Власов не виконали наказ Кирпоноса прикрити прорив артилерією і допомогти кораблям.[12, c. 114]. Жодного покарання за загибель кораблів  і моряків генерали не отримали, а генерала Власова деякі сучасні історики намагаються виставити геніальним полководцем.
Цей випадок виявляє третю причину київської катастрофи – низький  рівень виконавчої дисципліни радянських генералів і відсутній контроль за виконанням наказів з боку командуючого Кирпоноса. Про це свідчить ще один епізод. 6 вересня 1941 року Кирпонос віддає наказ №00377 командуючому 38 армії Фекленку: перейти в наступ, ударами з флангу ліквідувати Кременчуцький  плацдарм( до виходу на нього танків Клейста) [12, c. 153  - 154]. Наступ 9 вересня переносять через погану погоду (не була задіяна авіація). Але погода не завадила (в сильний дощ!) німцям через понтонну переправу довжиною  до 2 кілометрів перекинути за ніч не тільки піхотні, але й танкові дивізії через Дніпро [12, c.156]. А радянська авіація замість нанесення ударів по скупченнях німецьких військ, намагалась влучити бомбами в мости, які німецькі сапери могли відновити і відновлювали за 3 години 45 хвилин [12, c. 170–171, 151]. А тим часом генерал Фекленко завалив Кирпоноса донесеннями з вимогою атакувати німців з фронту [12, c. 155; 11]. Доки  йшла дискусія, німці переправили танкову групу Клейста і ударили на північ, назустріч групі Гудеріана.
 Є вина у Київській катастрофі і розвідки, і штабів, і, зокрема, Генерального  Штабу РСЧА на чолі з маршалом Шапошниковим. Розвідка не змогла вчасно визначити перехід танкових дивізій з Дніпропетровська, Запоріжжя і Каховки в Кременчук. Тільки 5 вересня 1941 року розвідка робить припущення про можливе використання танків і мотопіхоти на Кременчуцькому плацдармі, але доказів пред’явлено не було і штабні офіцери ці припущення не врахували [12, c. 160; 11]. При стрімких діях німців інформація в штаб ПЗФ і в Генштаб в Москву надходила із запізненням, коли змінити ситуацію було вже неможливо. Історик О.Ісаєв зазначає, що ганятися за німецькими танковими дивізіями в прикордонних боях було важко танковим корпусам РСЧА, а стрілецьким дивізіям взагалі неможливо [11]. Навіть коли вимальовувалася вся картина дій німців Генштаб, штаб ПЗФ продовжували діяти по інерції, не вносили змін в плані відповідно до ситуації. Цьому сприяв і сприяв на місце Будьонного маршала Тимошенко. В той час, коли треба було допомогти військам ПЗФ вирватись з кільця, завдати удар в найслабшому місці кільця оточення, Тимошенко проводить удар на Ромни [12, c. 199 – 200; 11; 7, c. 242]. Ця операція мала б значення 15 – 20 днів раніше, планувалась вона, аби зупинити танкові і  моторизовані дивізії Гудеріана. А коли війська були вже в оточенні, цей наступ був просто безглуздою тратою техніки і людських життів. Якби удар завдали південніше, можливо наслідки катастрофи були б менш трагічні. Вночі 13 вересня в телефонній розмові  маршалів Шапошникова і Тимошенко Шапошников фактично визнавав і свою вину за Київську катастрофу: «Развитие действий танковых частей с Кременчугского плацдарма можно было ожидать» [12, c. 177; 11].  На жаль відповідальність за ці помилки  понесли рядові солдати і офіцери РСЧА, які опинилися в Київському котлі. 
Таким чином, виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що Сталін  не є головним винуватцем розгрому ПЗФ у вересні 1941 року. Він лише несе відповідальність як Головнокомандуючий, який повинен був вчасно зреагувати і поставити на чолі ПЗФ таке керівництво, яке могло вирішувати професійно поставлені завдання. Одним із головних винуватців катастрофи є командування ПЗФ, зокрема командуючий  фронтом М.П. Кирпонос, а також значна вина  лежить на командуючими арміями фронту. В даній ситуації пасивна оборона, яка опиралася на Дніпро, віддавала ініціативу в руки німецького командування, яке мало мобільні  підрозділи і могло завдавати удари в найнебезпечніших місцях. Відсутність дієвої взаємодії між військами привела до загибелі більшої частини Пінської військової флотилії, яка могла стати вагомим аргументом в запобіганні захоплення німцями плацдармів на Дніпрі і Десні. Третім чинником поразки радянських військ є низький рівень виконавської дисципліни радянських генералів. На ці випадки навіть звернув увагу Сталін 29 вересня  1941 року Ставка Верховного Головнокомандуючого віддала наказ №002443 про обов’язковість виконання наказів командування і дієвий контроль за їх виконанням [20, c.210]. А 4 листопада 1941 року командуючий  Західним фронтом Г.К. Жуков (наказ №054) за невиконання наказу захищати вказані рубежі  наказав розстріляти командира і замполіта  133 стрілецької дивізії [12, c.315]. Таким чином доводилося наводити дисципліну серед командування і втілювати в життя розпорядження Сталіна: «Перестать, наконец,  заниматься исканием рубежей для отступления, а искать пути сопротивления» [20, c.178; 11; 12, c.168].
        Значним чинником катастрофи  став і низький професіоналізм  штабних офіцерів, які не змогли передбачити дії німецьких  військ і швидко зреагувати на несподівані загрози. Тут слід відзначити і промахи в кадровій політиці. Очевидно, цим страждали і інші штаби армій і французький Генштаб; який не пережив репресій Сталіна, не зміг організувати протидію наступу німців в травні 1940 року, що призвело до капітуляції Франції.

       
РОЗДІЛ 2 
Репетиція Сталінграду: Мелітопольська операція

Зовсім інакше складалася обстановка на Південному фронті, хоча і на його долю випали нелегкі випробування.
Згідно директиви Ставки ВГК №001084 від 19 серпня 1941 року, передбачалося, що вермахт поведе наступ
«в) с фронта Кременчуг, Николаев на восток для захвата Донбасса и Северного Кавказа;
 г) на Крым и Одессу» [12, c. 87; 11].
Фронту ставилось завдання: «Обороняясь по восточному берегу р. Днепр ст. Переволочной до устья и на тет – де – понах у Днепропетровска, Херсона, Берислава не допустить противника на восточный берег р. Днепр и прочно прикрыть Днепропетровск, Запорожье и Херсон. Во фронтовом резерве иметь не менее пяти стр. Дивизий [20, c.126; 12, c. 87 – 88; 11].
До складу Південного фронту входили 9, 18, 6, 12 армії, які обороняли лівий берег Дніпра; 51 армія обороняла Крим, Приморська армія – Одесу. Якщо не рахувати війська в Одесі і Криму, які діяли автономно, в складі чотирьох армій налічувалося 10 стрілецьких, 3 гірських стрілецьких, 2 мотострілецькі дивізії; 6 танкових бригад [11]. Всі ці підрозділи були зведені в 5 стрілецьких корпусів. Не слід переоцінювати ці сили: 6 і 12 армії тільки – но були відновлені (ці армії в липні 1941 роцібули знищені в Уманському котлі), бойового досвіду вони ще не мали, хоча їх намагалися поповнити бійцями, які вирвалися з оточення або поверталися з госпіталів. 18 і 9 армії значно поріділи в попередніх боях і потрібно було їх доукомплектувати [21]. Танкові бригади (крім 132 –ї) знаходилися на доукомплектуванні, оскільки в червні  - липні  зазанали значних втрат.
Крім того, аби не допустити прориву німців на лівий берег Дніпра в районі Дніпропетровська і Запоріжжя  за розпорядженням  командуючого ПЗН маршала С.М. Будьонного було створено рухому групу в складі 2 – го кавалерійського корпусу ( 5 – а  і 9 – а кавалерійські дивізії, що дорівнювало 1,5 СД) і 132 танкової бригади (створена з 11 ТД) [12, c.115; 11]. Але цей кавкорпус в подіях під Мелітополем участі не брав: 20 – 21вересня маршал Тимошенко вилучив корпус з ПФ для організації невдалого удару на Ромни, чим ослабив ділянку  фронту і сприяв наступу німців з Дніпропетровського плацдарму.
За даними розвідки на 1 вересня 1941 року проти 6 армії генерал–майора Р.Л. Малиновського знаходилось 9 дивізій (2 танкові, 2 моторизовані, 4 піхотні, 3 – я італійська моторизована дивізії). Проти 12 армії генерал – майора І. В. Галаніна налічувалось 1 танкова і 1 піхотна дивізії, але вглиб розташування німці мали 1  танкову дивізію, італійські дивізії «Пасубіо» і «Турино» і XXXXIX гірський корпус [12, c. 122 – 123; 11 ]. Проти  18 армії генерала  О.К. Смирнова 2 піхотні дивізії, 2 румунські кавалерійські бригади і кавалерійську дивізію; три гірських румунських бригади і румунську піхотну дивізію. Проти 9 армії  генерала Я.Т. Черевиченка в районі Каховки було 4 піхотні і 1 танкова дивізії, в районі Херсону – 3 піхотні і одна моторизована дивізії [12, c. 122 – 123].
29 вересня 11 армія генерала Манштейна, яка діяла проти ПФ, отримала поповнення  - мотопіхотну бригаду СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» [12, c. 289; 11]. В даний перелік не увійшли 2 танкові  і 2 моторизовані дивізії, які були вилучені до 10 вересня  з 11 армії вермахту на Кременчуцький плацдарм. З повітря 11 армію прикривали літаки ІІ групи 77 – ї винищувальної ескадри Bf 109E [12, c. 283]. 28 серпня замість пораненого в бою генерала Тюленіна, який особисто водив  бійців в атаку, й отримав за це покарання особисто від Сталіна, Південний фронт очолив генерал Дмитро Іванович Рябишев, командарм 38 армії [11].
Дмитро Іванович народився в 1894 році в сім’ї донського козака. З 1915 року бере участь у боях на Північно – Західному фронті в  складі козацького полку. Вступив до РСЧА, в 1920 році командував 16 кавалерійською дивізією. В 1923 році закінчив Військову Академію імені Фрунзе, брав участь в боротьбі з повстанцями-басмачами в Середній Азії [22]. 4 червня 1940 року призначений командиром 8 механізованого корпусу на Україні. 23 – 29 червня 1941 року його корпус бере участь у танковій битві під Бродами – Дубно [10, c. 27; 8, c.301]. Перед Дмитром Івановичем Кирпонос поставив спірне завдання: пройти маршем більше 500 кілометрів і з ходу вступити в бій. Половина  танків і тягачі артилерії не витримали навантаження і вийшли з ладу [10, c. 103 – 114]. Але 8 корпус завдав удару по німецьких танкових дивізіях, які рухалися на Київ, а передовий загін корпусу на чолі з бригадним комісаром Поппелем зайняв Дубно [8, c. 302]. Розуміючи небезпеку оточення корпусу Рябишев прийняв рішення  вивести корпус з–під удару німців. Від покарання за самовольство Рябишева врятував наказ про відхід, який надійшов уже коли корпус зайняв нові позиції [10, c. 114]. Попри успіхи Кирпонос у своєму наказі принизив дії 8 мехкорпусу, і його командира Рябишева. Корпус відправили на переформування, Дмитро Іванович отримує призначення очолити 38 армію [21]. Цьому посприяв  його колишній комендар по Першій Кінній армії; командуючий Південно – Західного напряму С.М. Будьонний. 
Ситуація на фронті склалася досить критична: 25 серпня німці захопили плацдарм на східному березі Дніпра під Дніпропетровськом військами  17 армії вермахту; 30 серпня  німці силами  11 і 17 армій захоплюють Бериславський (Каховський) плацдарм [6]. Було зрозуміло, що перший  плацдарм націлений  був на Донбас, другий - на Крим.
В штабі ПЗ зібралися однодумці, які працювали на совість: бригадний комісар Л.Р. Корнієць,армійський комісар 1–го рангу О.І. Запорожець, бригадні комісари С.Б. Задіонченко, П.Г. Бородін. Штаб армії очолював досвідчений штабіст генерал О.І. Антонов [21]. Оскільки на Каховському плацдармі  знаходилось 3 піхотні дивізії, міст не дозволяв переправити танки, головну увагу було зосереджено на дніпропетровському плацдармі, де перебували підрозділи  ІІІ моторизованого корпусу Е. фон Маккензена; який мав танкові дивізії [12, c. 126; 11].
Рябишев вирішив не повторювати безрезультатні штурми  плацдармів в лоб, як це було на ПЗФ. Навколо плацдарму було створено міцну лінію оборони, яка перешкоджала його розширенню, спроба  німців прорвати ці лінії до кінця вересня успіху не мали.[21]. Далі за справу взялися артилеристи, які постійно руйнували переправи, завдавали удару по підкріпленнях, які Маккензен намагався переправити на плацдарм [21; 9]. Таким чином, танкові і моторизовані підрозділи надовго застрягли під Дніпропетровськом, лише звільнення танкових підрозділів Клейста з–під Києва допомогли німцям в кінці вересня змінити ситуацію на свою користь. На жаль, накопичити резерви для вигнання німців з плацдарму  не дозволяла ситуація: дивізії весь час забирали то в Крим, то на ПЗФ для боротьби з Кременчуцьким плацдармом [21].
Командуючому 9 армії Черевиченку було віддано наказ ліквідувати Каховський плацдарм. Було виділено резерви  (130 стрілецька дивізія і танкова бригада) [19]. Рябишев задіяв тут і кораблі Дунайської військової річкової флотилії: монітори «Ударный», «Мартынов», канонерські човни «Днепр», «Буг», 8 бронекатерів, мінний загороджувач  «Колхозник», півтора батальйони морської піхоти [19]. Але Черевиченко наказ не виконав, через недоліки розвідки  прогавив прибуття на плацдарм ХХХХІХ гірського корпусу, що дозволило німцям  почати наступ з плацдарму на Крим [19 ; 21]. Наступ німців почався 9 вересня, а 16 вересня  Гальдер записав у своєму щоденнику, що німецькі війська вийшли до берега Азовського  моря і до Перекопу [6; 19].
Командування діяло швидко і рішуче: незважаючи на зв’язки Черевиченка з Ворошиловим і Сталіним Рябишев за підтримки О.І. Запорожця зняв з посади Черевиченка і призначив  командармом 9 армії  генерал–майора Ф.М. Харитонова [21]. На це рішення не вплинули і особисті дружні відносини Рябишева з Черевиченко, ні спільна служба під час громадянської війни в Першій Кінній армії: 19 вересня у телефонній розмові Сталін висловив Рябишеву своє незадоволення, почав питати, чи це його рішення, чи вплинули на нього члени ради фронту. Рябишев взяв за це рішення відповідальність на себе [ 20, c. 191–192].
Незважаючи на наступ німців з Каховського плацдарму Рябишев з начальником штабу Антоновим починає розробку плану наступу у фланг 11 армії вермахту [21]. 17 вересня Рябишев повідомив про план маршала Шапошникова і запросив допомогу з резерву Ставки ВГК [20, c. 189 – 190].
19 вересня 1941 року план наступу було передано на затвердження Сталіну [21]. Одночасно було віддано наказ готуватися  до наступу 23 вересня [11]. Згідно плану 270 СД була переведена  до 18 армії. Також Рябишев отримав і резерви Ставки: 4 – у СД полковника І.П. Рослого (учасника фінської кампанії), 2–у і 15–у танкові бригади, 520–й і 531–й артилерійські полки  ПТО і 65–у винищувальну авіа дивізію [12, c. 281 – 282].
Але в зв‘язку із подіями під Києвом ввечері 22 вересня Шапошников повідомив Рябишева: «Ставка ВГК считает, что в данный период времени не накоплено достаточных сил для того, чтобы провести операцию…, а поэтому предлагает от этой операции временно воздержаться» [12, c. 282].
В цей час ускладнилась ситуація на правому фланзі фронту. 19 вересня розвідка  6 армії виявила відсутність підрозділів 38 армії на стику фронтів. 20 вересня Рябишев  звернувся із запитом  в штаб ПЗН і там повідомили про Київську катастрофу і попросили виділити війська для захисту Краснограду. Довелось ослабити  6 і 12 армії, розтягнути фронт і виділити дві стрілецькі дивізії і танкову бригаду для прикриття напряму. Красноград відбити не вдалося, але напрям на Лозову, Павлоград було прикрито [21]. 
Нарешті 26 вересня  Шапошников  погодився на наступ Південного фронту. Наступу сприяли донесення розвідки: німці знімають XXXXIX гірського корпусу для переведення до Криму і замінюють їх румунами [21]. Згідно плану 18 армія завдавала удар паралельно течії Дніпра  по румунському гірському корпусу. Правий фланг армії прикривали з дніпровських плавнів кораблі Дунайської флотилії [12, c. 283; 11]. На півдні 9 армія завдавала удар на межі 170 і 72 піхотних дивізій [11].
26 вересня німці увірвалися до Криму. 27 вересня почався наступ військ ПФ, який німці назвали наступом біля рову при селі Тимошівка (німців дуже вразила протитанкова споруда на позиціях ПФ). Перший день наступу 18–а армія подолала 10 кілометрів, 4–а румунська гірська бригада була розбита і втратила всю артилерію [12, c. 283]. Лише в районі Великої Білозерки наступ зупинив 13–й гірсько– єгерський полк вермахту. 9 армія пройшла 10 кілометрів і вийшла у фланг 170 піхотної дивізії німців [11]. Біля Новодніпровки підрозділи радянської армії, підтримані танками розгромили 4–у румунську бригаду, в районі Малої Білозерки – 2–у бригаду, румуни втратили 2 тисячі солдат вбитими і 300 полоненими, 2 танки, 41 гармату, 21 кулемет [21]. Біля села Акимівка румуни втратили 500 чоловік убитими, 6 гармат, 12 возів снарядів. 28 вересня прорив фронту збільшився до 20 кілометрів на фронті 35 кілометрів [12, c. 284].
На фронті 9 армії були розбиті і тікали румунські кавалеристи. Їх зупинили південніше Малої Білозерки артилерійський полк ХХХХІХ гірського корпусу й почали спішно готувати оборонний рубіж [11]. Сюди була перекинута бойова група Шольтіца -  22 піхотної дивізії ( піхотний полк, розвідувальний і протитанковий батальйони, дивізіон артполку) [12, c. 284].
Лише надвечір 28 вересня наступаючі війська були зупинені підрозділами ХХХХІХ гірського корпусу, який вимушені були повернути з Криму, аби не допустити оточення румунів і двох німецьких дивізій [11]. Спроба гірських єгерів атакувати наступаючих 29 вересня була зупинена вогнем радянської артилерії. 
На жаль продовжувати наступ не було сил. 27 вересня ІІІ моторизований корпус Маккензена почав наступ на Донбас. Довелося на позиції 12 армії  перекидати з 18 і 9 армій 15–у танкову бригаду, 30 кавдивізію і 530 артполк ПТО. 30 вересня туди ж  відправили 136 СД, 2–у танкову бригаду.
Хоча наступ не був доведений до кінця, але він викликав переполох і в Берліні. 27 вересня Гальдер записав у щоденнику: «В районе севернее Мелитополя  румыны потерпели неудачу». 28 вересня  - «Напряженная обстановка на востоке 11 армии»; 30 вересня  - «Однако румыны понесли большие потери» [6]. Якби не Київська катастрофа, то вже б у 1941 році під Мелітополем в Україні німці б отримали Сталінград. І головне – німці не зробили з цього висновків і в 1942 році поплатилися  під Сталінградом.
Наступ під Мелітополем врятував Севастополь. ХХХХІХ гірський корпус не потрапив до Криму і у Манштейна не вистачило сил з ходу взяти базу Чорноморського флоту  до прибуття з Одеси Приморської армії. Внаслідок боїв з 18 і 9 арміями корпус був знекровлений (історик корпусу  Ганс Штеец назвав це  Aderlass – кровопускання) і до Криму так і не потрапив [11]. Мелітопольська операція продемонструвала і цінність румунської армії на вирішальній ділянці фронту.
Особовий склад ПФ становив 36800 солдат і офіцерів, фронт мав 304 танки ( з них 13 важких і 56 середніх), 103 гармати ( з них 116 протитанкових і 128 зенітних ), 311 літаків (з них в робочому стані – 186) [19].
Завдавши удари на московському і київському напрямах, німці вирішили розгромити і війська ПФ. За планом Манштейна1 – ша танкова група Клейста завдавала удар з Дніпропетровська, а 11 армія з Північної Таврії, війська ПФ повинні були потрапити в оточення [11].
Наступ почався в ніч з 27 на 28 вересня 1941 року, коли 13 танкова дивізія  В.Дюверта, дві італійські дивізії завдали удар із–за річки Орель, назустріч з Дніпропетровська завдали удар піхотна і дві моторизовані дивізії. В результаті біля Дніпропетровська  була оточена і знищена 273 стрілецька дивізія [21; 11; 12, c. 289 – 290]. Зв’язок з дивізією було втрачено, тому Рябишев наказав забезпечити всі дивізії фронту радіостанціями. У випадку оточення зберігався зв’язок дивізій  з командуванням фронту і це забезпечило б організований прорив і відхід. На думку Рябишева, це зберігало і бойовий дух оточених підрозділів. Адже коли солдати знають, що про них турбуються, їм допоможуть вирватися з оточення, стійкість  оточення зростає, зберігається дисципліна [21].
Значно ослабила ПФ  передача 6 армії  та половини авіації фронту ПЗФ [21]. 29 вересня наступ  німців продовжився, виділені  війська не змогли зупинити німців. Під Мелітополем відбувся зустрічний танковий бій, в якому брали участь з обох боків по 300 танків. Застосування німцями кумулятивних снарядів вирішило долю битви [11]. Рябишев не став повторювати помилки Кирпоноса і без узгодження з Москвою наказав військам 4 жовтня відходити на схід. Відхід відбувся організовано, штаб фронту зберігав зв’язок  з всіма дивізіями [21]. 7 жовтня німецькі війська замкнули кільце оточення в районі Андріївни [12, c.290]. Але німці не встигли створити  щільне кільце оточення. Більшість військ вирвалося з оточення і вже 11 жовтня командуючий ПФ видав директиву №0195 про відновлення фронту [11]. На жаль війська понесли втрати, загинув командуючий18 армією О.К. Смирнов [12, c. 291]. Командуючий 16 танковою дивізією генерал Хубе наказав з почестями поховати  Смирнова.
На жаль, Сталін зробив висновки і 5 жовтня 1941 року підписав наказ про зняття Рябишева з посади командуючого і заміну його Черевиченком  [20, c. 221]. Дмитра Івановича призначили командиром 57 армії в Сталінград [21]. До кінця він не займав посади вище командуючого армією, але проявив себе у боях як ініціативний і рішучий воєначальник [22].
На відміну від Кирпоноса командуючий ПФ генерал Рябишев не зайняв пасивну оборону, а проявляв активність і рішучість. Завдяки йому на місяць затримався наступ німців на Донбас і Кавказ. Мелітопольська наступальна операція зірвала плани Манштейна захопити з ходу Севастополь. Рябишев навіть під час оточення зберіг зв’язок з дивізіями оточених армій. Хоча радянські війська  зазнали втрат, вони вирвались з кільця оточення і своїми силами відновили фронт. Через два місяці ці війська завдадуть удар по підрозділах 1–ї танкової групи Клейста, визволять Ростов – на – Дону і закриють для німців шлях на Кавказ в 1941 році.

ВИСНОВКИ


В своїх мемуарах адмірал М.Кузнєцов написав: «В поразках 1941 року  винні і Сталін, і ми, військові…». Тривалий час під впливом політики причини всіх негараздів 1941 року любили валити на Сталіна. Але дане дослідження свідчить, що в сучасних військах вирішальну роль відіграє і вищий офіцерський корпус.
        Кирпонос був типовим кар’єристом  в армії, який завдяки репресіям  1937 – 1938 років пробився нагору. В мирний час він міг займати високі посади, але війна розставила всі крапки над «і». У вирішальний момент генерал Кирпонос розгубився, проявив безініціативність і пасивність, втратив в скрутну хвилину управління  військами, не організував взаємодію військ  фронту. В результаті  за ці помилки радянські солдати і офіцери заплатили своїм життям. Не на високому рівні опинилися  і штабні офіцери РСЧА.
          Протилежністю Кирпоносу був генерал Д.І. Рябишев. Грамотні дії командування фронту зберегли Севастополь в 1941 році за радянськими військами, завадили розгромити Південний Фронт і захопити Ростов. Це зірвало виконання  стратегічного плану Гітлера у війні і в подальшому призвело гітлерівську Німеччину до поразки і капітуляції.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:


1.    Абашидзе Т. Мощанский И. Окружение Юго – Западного фронта. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://ua.bookfi.org/book/557211
2.    Баграмян И.Х. Так начиналась война.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://miliTera.lib.ru/memo/russian/bagramyan1/index.html.
3.    Битва за Київ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_за_Київ_(1941).
4.    Боевая деятельность Пинской речной военной флотилии.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://xreferat.ru/35/10365-2-boevaya/
5.    Боевая деятельность Пинской военной флотилии.(1941) – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //  http://militera.lib.ru/h/vmf/09.html.
6.    Гальдер Ф. Военный дневник. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://militera.lib.ru/db/halder/index.html.
7.    Гудериан Г. Воспоминания немецкого генерала. Танковые войска Германии во второй мировой войне 1939 – 1945 / Пер. с англ. Д.А. Лихачева. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. –  574 с.
8.    Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці Української історії./ Д.В. Журавльов. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2013. –  416 с.
9.    Исаев А.В. 1941. Бои на Украине. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://ua.bookfi.org./book/752035.
10.     Исаев А.В. Дубно 1941. Величайшие танковое сражение Второй мировой/ Алексей Исаев. – М.: Яуза, Эксмо, 2009. – 192 с.
11.     Исаев А.В. От Дубно до Ростова. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://militera.lib.ru/h/isaev_av3/index.html.
12.     Исаев А.В. Пять кругов ада. Красная армия в «котлах». – Яуза, Эксмо, 2008. – 400 с.
13.     Кирпонос Михаил. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // https://ru.wikipedia.org/wiki/Кирпонос.
14.    Король Е. Мониторы. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://vk.com/club/16731171.
15.    Крещанов А. 1941. Оборона Киева. Книга 1. – К.: Архив - Пресс, 2002. – 79 с.
16.    Монитор. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://ru.wikipedia.org/wiki/Монитор.
17.    Москаленко К.С. На Юго – Западном направлении. Воспоминания командарма. Книга 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //  http://militera.lib.ru/memo/russian/moskalenko - 1/index.html.
18.     Подвиг и судьбы моряков Пинской (Днепровской) военной флотилии. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://varjag 2007.livejournal.com/3748906.html.
19.     Рунов В.А. Удар по Украине. Вермахт против Красной Армии. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу: //  http://royalib.ru/book/runov_valentin.
20.     Русский архив: Великая Отечественная: Ставка ВГК.Документы и материалы. 1941 год. Т 16 (5 – 1). – М.: ТЕРРА, 1996. – 448 с.
21.     Рябышев Д.И. Первый год войны – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://militera.libru/memo/russian/ryabyshev_di/index.html.
22.     Рябышев Дмитрий Иванович. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // https://ru.wikipedia.org/wiki/Рябышев.
23.     Спичаков В. Пинская военная флотилия – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://vsr.mil.by/2011/06/30/.
24.     Статюк И. Оборона Киева. 1941. – М.: Издательство «Цейхгауз», 2007. – 47 с.
25.     Филиппи А. Припятская проблема. Очерк оперативного значения Припятской области для военной кампании 1941 года. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://militera.lib.ru/science/philippi_a/06.html.
26.     Харт Л.Б. Битвы Третьего рейха. Воспминания высших чиноа генералитета нацистской Германии/ Пер. с англ. С.В. Лисогорского. – М.: ЗАО Центрополиграф, 2004. – 367 с.

Категория: Мои статьи | Добавил: Натали (31.12.2014)
Просмотров: 323 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 83

Мини-чат

Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0